У певному розумінні мені пощастило, що в морі мене спіткала лиха година. Одяг, наданий кравцями Алверона, був значно кращий за все, що я міг собі дозволити навіть із Треповою допомогою. Завдяки цьому в Северені я мав вельми ефектний вигляд.
А найкраще було те, що, перевіряючи, як на мені сидить одяг, балакучий кравець зауважив, що зараз у моді плащі. Я скористався нагодою й дещо перебільшено розповів про плащ, який подарувала мені Фела, оплакавши його втрату.
Результатом став плащ насиченого багряного кольору. Такий геть не вбереже від дощу, та мені він вельми сподобався. У ньому я не просто мав доволі ефектний вигляд: ясна річ, він також мав купу вдалих кишеньок.
Отож я був одягнений, нагодований і оселився серед розкошів. Але, попри ці щедроти, вже наступного дня до опівдня крутився у своїх апартаментах, наче кіт у ящику. Мені аж свербіло вийти надвір, забрати лютню з ломбарду, довідатися, нащо мейрові знадобилася служба якоїсь розумної, красномовної, а головне — обачної людини.
Я придивився до мейра крізь прогалину в живоплоті. Він сидів на кам’яній лаві під тінистим деревом у своїх садах і завдяки вільним рукавам та жилету видавався справжнісіньким шляхетним паном. Він був убраний у кольори дому Алверонів: сапфіровий і жовтувато-білий, барву слонової кістки. Але його одяг, хоч і вишуканий, не був демонстративно розкішний. На мейрові був золотий перстень із печаткою, та інших прикрас не було. Порівняно з багатьма іншими людьми при його дворі мейр був одягнений майже просто.
Попервах через це видавалося, ніби Алверон зневажає придворну моду. Але невдовзі я зрозумів, у чому річ насправді. Його жовтувато-біла сорочка була кремова й бездоганна, а сапфіровий жилет — дуже яскравий. Я побився б об заклад, поставивши власні великі пальці, що їх надягали не більш як пів десятка разів.
Це було елегантною й дуже ефектною демонстрацією багатства. Мати змогу дозволити собі вишуканий одяг — це одне, але скільки коштує утримання гардероба, в якому геть ніщо не буває хоч трішечки зношеним? Я згадав слова графа Трепа про Алверона: «Багатий, як вінтський король».
Сам мейр мав практично такий самий вигляд, як раніше. Високий і худий. Частково сивий і бездоганно доглянутий. Я помітив, яке в нього стомлене обличчя, як у нього злегка тремтять руки, яка в нього поза. «Він здається старим, — мовчки подумав я, — але він не старий».
На дзвіниці почали вибивати годину. Я відступив від живоплоту й неспішно зайшов за поворот, щоб зустрітися з мейром.
Алверон кивнув, уважно оглядаючи мене холодними очима.
— Квоуте, я щиро сподівався, що ти прийдеш.
Я напівофіційно вклонився.
— Мені було приємно дістати від вас запрошення, ваша милосте.
Алверон жодним жестом не наказував мені сідати, тож я стояв собі далі. Підозрював, що він оцінює мої манери.
— Сподіваюся, ти не проти зустрічі надворі. Уже бачив сади?
— Ще не мав змоги, ваша милосте, — я вимушено сидів у своїх клятих кімнатах, доки він не послав по мене.
— Прошу, дозволь мені тут усе тобі показати, — він узявся за відполірований ціпок, що стояв притулений до тінистого дерева. — Я завжди вважав, що перебування на свіжому повітрі позитивно впливає на будь-які недуги, що мучать тіло, хоча інші з цим не згодні, — нахилився вперед, неначе зібравшись підвестись, але по його обличчю промайнула тінь болю і він із болем втягнув крізь зуби трохи повітря. «Хворий, — дійшло до мене. — Не старий, а хворий».
Я за мить опинився поряд із мейром і простягнув йому руку.
— Дозвольте, ваша милосте.
Мейр натягнуто всміхнувся.
— Якби я був молодший, то посміявся б із твоєї пропозиції, — зітхнув він. — Але гордість — це привілей сильних, — поклав на моє передпліччя худу долоню й зіп’явся на ноги, спершись на мене. — Натомість я маю задовольнитися люб’язністю.
— Люб’язність — це привілей мудрих, — невимушено відповів я. — Тож можна зауважити, що мудрість робить вас любим.
Алверон сухо реготнув і поплескав мене по передпліччю.
— Гадаю, так це буде трохи легше терпіти.
— Не хочете взяти ціпок, ваша милосте? — запитав я. — Чи ми підемо разом?
У нього вирвався такий самий сухий смішок.
— «Підемо разом». Делікатно сказано, — мейр узявся правою рукою за ціпок, тимчасом як його лівиця несподівано сильно схопилася за моє передпліччя.
— Пане й пані, — лайнувся він собі під носа. — Ненавиджу, коли хтось бачить, як я дибуляю. Але не так страшно спиратися на руку юнака, як кульгати самотужки. Жахливо, коли власне тіло підводить. Замолоду про таке не думається ніколи.
Ми пішли, і наша розмова затихла, поки ми прислухалися до плюскоту води у фонтанах і співу пташок у живоплотах. Раз у раз мейр звертав увагу на якусь статую й розповідав, котрий із його предків її замовив, створив чи (про це він розповідав уже тихішим, винуватим голосом) поцупив у чужих краях під час війни.
