Страх мудреця полностью

Ми звернули на стежці ліворуч, і він вдихнув.

— На світі є два різновиди влади: природжена й надана, — промовив Алверон, підказуючи мені тему сьогоднішньої розмови. — Природжена влада — це частина тебе самого. Надану владу жалують чи дарують інші люди, — він скоса поглянув на мене. Я кивнув.

Побачивши мою згоду, мейр повів далі:

— Природжена влада — річ очевидна. Фізична сила, — він поплескав мене по руці, на яку спирався. — Сила ума. Сила характеру. Все це ховається в людині. Це визначає нас. Визначає наші обмеження.

— Не зовсім, ваша милосте, — несміло заперечив я. — Людина завжди може вдосконалитися.

— Це нас обмежує, — твердо проказав мейр. — Однорукий чоловік ніколи не піде борюкатися на арені. Одноногий ніколи не побіжить так швидко, як людина з двома ногами.

— Адемський воїн, що має лиш одну руку, може бути смертоноснішим, аніж пересічний воїн, що має дві, ваша милосте, — відзначив я. — Попри свою ваду.

— Так, так, — сердито промовив мейр. — Ми можемо вдосконалюватися, тренувати тіло, навчати розум, ретельно чепуритися, — він провів рукою по бездоганній шпакуватій бороді. — Адже навіть зовнішність — це своєрідна влада. Проте обмеження є завжди. Однорукий чоловік може стати таким-сяким воїном, але не може грати на лютні.

Я повільно кивнув.

— Гарна заувага, ваша милосте. Наша влада має межі, які можна розширювати, але не нескінченно.

Алверон підняв один палець.

— Але це — лише перший різновид влади. Ми обмежені, лише якщо покладаємося на владу, яку маємо самі. Ще є та влада, яку дарують. Ти розумієш, що я маю на увазі під наданою владою?

Я на мить замислився.

— Податки?

— Гм-м, — здивовано вимовив мейр. — А це таки непоганий приклад. Ти вже багато замислювався про таке?

— Трішки, — зізнався я. — Але в такому ключі — ніколи.

— Це складно, — відповів він. Судячи з тону, моя відповідь його задовольнила. — А яка влада, на твою думку, більша?

Я думав усього секунду.

— Природжена, ваша милосте.

— Цікаво. Чому ти так стверджуєш?

— Тому що владу, яку маєте ви самі, неможливо забрати, ваша милосте.

— А… — він підняв довгий палець, неначе зібрався мене застерегти. — Але ж ми вже зійшлися на тому, що така влада надзвичайно обмежена. Надана влада не має меж.

— Не має меж, ваша милосте?

Алверон згідливо кивнув.

— Ну, має дуже мало меж.

Я все одно був незгоден. Мейр, напевно, помітив, як це відбилося на моєму обличчі, бо він нахилився до мене, щоб пояснити:

— Припустімо, що я маю ворога, молодого й сильного. Припустімо, що він украв у мене дещо — трохи грошей. Ти встигаєш за мною?

Я кивнув.

— Я, хай скільки тренуватимуся, не дорівняюся до задиристого двадцятирічного юнака. То що мені робити? Я намовляю одного зі своїх молодих і сильних друзів піти нам’яти йому вуха. З такою силою я можу досягти того, що інакше було б неможливо.

— Але замість цього ваш ворог міг би нам’яти вуха вашому другові, — відзначив я, коли ми завернули за ріг. Стежка перед нами завдяки трельяжу у формі арки перетворилася на затінений тунель із густим темно-зеленим листям.

— Припустімо, що в мене аж троє друзів, — виправився мейр. — Я раптом узяв і набув сили трьох людей! Мій ворог, навіть будучи дуже сильним, ніколи не зміг би стати аж таким сильним. Поглянь на селас. Мені кажуть, що його страшенно важко вирощувати.

Ми опинилися в затінку трельяжного тунелю, де під листям і аркою розквітали сотні темно-червоних пелюсток. Від них ішов солодкий, тремкий запах. Я легенько ковзнув рукою по одній із темно-червоних квіток. Вона була несказанно м’яка. Мені згадалася Денна.

Мейр повернувся до нашої теми.

— Хай там як, ти не вловлюєш суті. Надання сили — це лише один дрібний приклад. Є така влада, яка може бути лише подарованою.

Він ледь помітно показав на куточок саду.

— Бачиш отам компта Фарленда? Якби його спитали про його титул, він сказав би, що володіє ним. Заявив би, що це — така сама його частина, як його власна кров. Ба більше, частина його крові. Майже всякий шляхтич відповів би так само. Вони стверджували б, що родовід наділяє їх правом верховодити.

Мейр поглянув на мене з веселим блиском у очах.

— Але вони помиляються. Це не природжена влада, а надана. Я міг би забрати в нього землі та зробити його вуличним жебраком.

Алверон жестом підкликав мене ближче до себе, і я трохи нахилився.

— Ось тобі велика таємниця. Навіть мій титул, мої багатства, моя влада над людьми й землею. Це лише надана влада. Вона належить мені не більше, ніж сила твоєї руки, — він поплескав мене по долоні й усміхнувся мені. — Але я знаю цю відмінність і саме тому завжди на коні.

Він випрямився й заговорив нормальним голосом:

— Добрий день, компте. Чудовий день, щоб погрітися на сонечку, чи не так?

— Справді так, ваша милосте. Селас просто приголомшливий, — компт був кремезним чоловіком із жовнами й густими вусами. — Мої компліменти.

Коли компт остаточно проминув нас, Алверон продовжив:

— Ти помітив, як він похвалив мене за селас? А я ж за все життя навіть садової лопатки не торкнувся, — він скоса поглянув на мене. Його обличчя стало дещо самовдоволеним. — Досі вважаєш, що природжена влада краща?