Хвилин за десять Фелуріян прийшла назад і поцілувала мене. В руках вона тримала щось м’яке й тепле.
Ми повернулися тим шляхом, яким прийшли. Нетлі поступово припинили нами цікавитись і покинули нас, тож ми дедалі менше бачили своє оточення. Коли, здавалося, вже минула ціла вічність, я побачив, як крізь прогалину між деревами попереду просочується світло. То було лише слабке сяйво зірок, але тоді воно здавалося яскравим, наче завіса з діамантів у вогні.
Я зібрався пройти крізь нього, та Фелуріян зупинила мене, взявши за передпліччя. Не кажучи ні слова, посадовила мене там, де землі торкалися перші слабкі промені зоряного сяйва, що проникали між деревами.
Вона обережно ступала між зоряними промінчиками, уникаючи їх так, ніби вони могли її обпалити. Стала посередині, опустилася на землю й сіла, схрестивши ноги, навпроти мене. Взятий предмет вона поклала на коліна, та я нічого не міг про нього сказати, крім того, що він був безформний і темний.
Тоді Фелуріян простягнула руку, взялася за один із тонких зоряних променів і потягнула його до темного силуету в себе на колінах.
Можливо, я здивувався б сильніше, якби Фелуріян не поводилася так невимушено. Я побачив у тьмяному світлі, як її руки зробили знайомий жест. За мить вона потягнулася знову, майже байдужливо, і затиснула між великим і вказівним пальцями ще одне тонке пасмо зоряного сяйва.
Вона притягнула його так само легко, як перше, і зробила з ним те саме. І знову цей жест видався мені знайомим, але я не міг чітко сказати чому.
Фелуріян тихенько замугикала собі під носа, збираючи наступний зоряний промінчик, і довкола зовсім трохи, майже непомітно посвітлішало. У неї на колінах лежало щось схоже на цупку темну тканину. Побачивши це, я усвідомив, що це мені нагадує: батькове шиття. Вона шиє при зоряному сяйві?
Шиє зоряним сяйвом. До мене враз дійшло. «Шейд» означає «тінь». Вона якимось робом принесла оберемок тіні та зшиває його зоряним сяйвом. Шиє мені плащ із тіні.
Звучить абсурдно? Для мене це було так. Але, хай що я, невіглас, собі думав, Фелуріян узялася за чергове пасмо зоряного сяйва й перенесла його собі на коліна. Я відкинув усякі сумніви. Лише дурень не вірить тому, що бачить на власні очі.
До того ж зорі вгорі були ясні й чудні. Я сидів поряд із персонажем казок. Вона вже тисячу років залишалася молодою та прекрасною. Вона могла зупинити моє серце поцілунком і розмовляти з метеликами. Невже тепер я почну прискіпуватися?
За якийсь час я підсунувся ближче, щоби стежити уважніше. Коли я сів поряд із Фелуріян, вона всміхнулась і обдарувала мене квапливим поцілунком.
Я поставив кілька запитань, але її відповіді були або безглузді, або безнадійно байдужливі. Вона нічогісінько не знала про закони симпатії, сиґалдрію чи алар. Просто не думала, ніби в сидінні посеред лісу з тінню в пригорщі може бути щось дивне. Спершу я образився, а тоді почав страшенно заздрити.
Я пригадав, як знайшов у її шатрі ім’я вітру. Тоді здавалося, ніби я вперше прокинувся по-справжньому; істинне знання холодило мені кров, наче лід.
Цей спогад на мить звеселив мене, а тоді полишив мене зі зламаним акордом утрати. Мій сонний розум знову дрімав. Я знову зосередився на Фелуріян і спробував зрозуміти.
Невдовзі Фелуріян плавно встала й допомогла підвестися мені. Вона щасливо замугикала, взявши мене за руку, і ми неквапом пішли туди, звідки прийшли, теревенячи про дрібниці. Темний шейд Фелуріян невимушено перекинула через передпліччя.
А тоді, щойно неба почала торкатися перша, ледь помітна тінь сутінків, непомітно повісила його серед темного гілля одного дерева неподалік.
— іноді повільне зваблення — це єдиний шлях, — сказала вона. — свічки боїться лагідна тінь. як могло буть інакше із шейдом твоїм?
Після нашої експедиції для збору тіней я почав ставити конкретніші запитання про магію Фелуріян. Її відповіді здебільшого залишалися безнадійно буквальними. Як узятися за тінь? Вона зробила однією рукою такий жест, ніби зібралася взяти шматочок фрукта. Вочевидь, саме так.
Інші відповіді були практично незрозумілі, повні фейрівських слів, яких я не розумів. Коли вона намагалася роз’яснити ці слова, наші розмови перетворювалися на безнадійні риторичні головоломки. Часом я почувався так, ніби знайшов собі ще одного Елодіна, тільки тихішого та привабливішого.
І все ж я дізнався дещицю. Те, що вона робила з тінню, звалося грамарикою. На моє запитання Фелуріян відповіла, що це «мистецтво творення речей». Це відрізнялося від чаротворства, «мистецтва творення подоби речей».
Також я довідався, що у Фею немає звичайних сторін світу. Там від трилисткового компаса користі не більше, ніж від бляшаного гульфика. Півночі не існує. А коли в небі нескінченні сутінки, не можна побачити, як сонце підіймається на сході.
