Однак якщо придивитися до неба, певна частина обрію виявиться на один відтінок яснішою, а ще одна, з протилежного боку, на один відтінок темнішою. Якщо йти до яснішого обрію, врешті настане день. Дорога у протилежний бік веде до темнішої ночі. Той, хто досить довго йтиме в одному напрямку, врешті побачить, як минув цілий «день», і опиниться в тому ж місці, де розпочав. Принаймні так воно в теорії.
Фелуріян називала ці румби компаса фейрі днем і ніччю. Інші два вона називала по-різному — то темрявою та світлом, то літом і зимою, то вперед і назад. Якось навіть назвала їх понуренням і усміхненням, але сказала вона це так, що я запідозрив жарт.
***
Я маю добру пам’ять. Можливо, саме це передусім визначає мою сутність. Це дар, на якому ґрунтується безліч інших моїх умінь.
Як мені дісталася така пам’ять, я можу лише здогадуватися. Можливо, річ у ранній сценічній підготовці. В іграх, якими батьки допомагали мені запам’ятовувати репліки. А може, в розумових вправах, яких навчив мене Абенті, щоб підготувати до Університету.
Хай звідки вона взялася, моя пам’ять завжди добре мені слугувала. Іноді вона працює набагато краще, ніж мені хотілося б.
Одначе коли я згадую час, проведений у Фею, моя пам’ять виявляється напрочуд дірявою. Розмови з Фелуріян пам’ятаються ясно, мов скло. Її уроки все одно що записані на моїй шкірі. Її вигляд. Смак її вуст. Усе це свіже, наче було вчора.
Зате дещо інше я взагалі не можу згадати.
Наприклад, я пам’ятаю Фелуріян у сутінках, що багряніли. Вони вкривали її плямами поміж дерев, через що здавалося, ніби вона під водою. Я пам’ятаю її в мерехтливому сяйві свічок, де його насмішкуваті тіні приховували більше, ніж воно відкривало. А ще пам’ятаю її в повному, насиченому бурштиновому світлі лампи. Вона ніжилася на ньому, як кішка, а її шкіра здавалася теплою й сяйливою.
Проте я не пам’ятаю ламп. І свічок. Давати раду таким речам вельми клопітно, та я не пам’ятаю жодної миті, яку провів би за обрізанням ґноту чи витиранням сажі зі скляного ковпака лампи. Не пам’ятаю запаху олії, диму чи воску.
Пам’ятаю, як їв. Фрукти, хліб, мед. Фелуріян їла квіти. Свіжі орхідеї. Дикий триліум. Буйний селас. Деякі я куштував сам. Найбільше мені сподобалися фіалки.
Не хочу сказати, буцімто вона їла тільки квіти. Їй подобалися хліб, масло, мед. Особливо вона полюбляла ожину. Та й м’ясо траплялося. Не на кожній трапезі, але часом бувало. Дика оленина. Фазанятина. Ведмежатина. Фелуріян їла м’ясо ледве обробленим, майже сирим.
А ще вона не була перебірлива в їжі. Не була ні манірною, ні ґречною. Ми їли руками й зубами, а після того, якщо ставали липкі від меду, м’якоті чи ведмежої крові, мились у ставку неподалік.
Я бачу її навіть зараз: вона оголена, сміється, а по її підборіддю стікає кров. Вона була маєстатична, як королева. Завзята, мов дитина. Горда, мов кішка. І водночас не схожа ні на кого з них. Зовсім. Анітрішечки.
Я хочу сказати ось що: я пам’ятаю, як ми їли. Не можу тільки згадати, звідки бралася та їжа. Її хтось приносив? Вона збирала їжу сама? Не зміг би це пригадати навіть заради власного порятунку. Думка про те, що на її усамітнену сутінкову галявину вторгалися слуги, видається мені неможливою, але такою ж видається думка про те, щоб Фелуріян сама пекла хліб.
Зате звідки брались олені, я можу зрозуміти. Я нітрохи не сумнівався, що вона може збити оленя з ніг і вбити його голіруч, якщо забажає. Або ж міг уявити, як несмілий олень заходить на її тиху сутінкову галявину. Можу уявити, як Фелуріян сидить, терпляча та спокійна, й чекає, коли він опиниться на відстані витягнутої руки…
Коли ми з Фелуріян ішли до ставка, я помітив, що світло стало якесь не таке. Підвівши погляд, зі здивуванням побачив, як із-поміж дерев над нами визирає блідий вигин місяця.
Хоча це був лише тонесенький серпик, я впізнав у ньому той самий місяць, який знав усе життя. Побачити його в цьому чужому місці було все одно що зустріти далеко від дому давно загубленого друга.
— Поглянь! — сказав я, показуючи рукою. — Місяць!
Фелуріян зверхньо всміхнулася.
— моє ти безцінне маленьке ягнятко. поглянь! там і хмара висить!
Я знічено зашарівся.
— Я просто не бачив його вже… — і поступово замовк, бо не мав змоги оцінити плин часу. — Давно. До того ж у вас тут інші зорі. Я думав, що місяць у вас теж може бути інший.
Фелуріян лагідно провела пальцями крізь моє волосся.
— милий дурничку, місяць лише один. ми чекали на нього. він допоможе нам
Я сидів на камені край ставка й гойдав ногами. Вода була тепла, як у ванні.
— Як тут може бути місяць, — поцікавився я, — якщо небо інше?
— тут є лиш один тоненький кавалок місяця, — відповіла Фелуріян. — місяць і зараз передусім серед смертних.
— Але як? — запитав я.
Фелуріян припинила плавати й уляглася на спину, дивлячись на небо.
