— цей формувач із темним мінливим оком долоню примостив на небі чорнім і високім. він місяць стягнув і не втримав його. тож він не належить до світу йдного.
Вона поглянула на мене із серйозністю, що дуже рідко з’являлася на її прекрасному обличчі.
— дослухав цю казку мій любий поет, але ще зостався останній секрет. тож любий папужко, слух свій напруж, — вона знову піднесла наші з’єднані руки до поверхні води, — до суті історії мчимо ми чимдуж.
У тьмяному світлі очі Фелуріян здавалися чорними.
— чарує місяць два світи, що смикають туди-сюди його, як люблячі батьки: обійми їх такі ж чіпкі.
Вона відступила, і ми опинилися максимально далеко одне від одного, тримаючи в руках камінець.
— коли пів місяця у вас, між нами відстань видно враз, — Фелуріян потягнулася до мене вільною рукою, марно намагаючись ухопитися за порожню воду. — не дасть вона тобі й мені в цілунку злитися, о ні!
Фелуріян ступила вперед і притулила камінець до моїх грудей.
— коли ж ваш місяць прибува, із фейрі кояться дива. він, світлий, тягне нас до вас, тоді ходи´ть у гості час. це легше, ніж переступить поріг чи корабель лишить, — вона всміхнулася мені. — отак і юний цей людець Фелуріян устрів насамкінець.
Думка про те, що зростання місяця притягує цілий світ фейрі, бентежила.
— Це з фейрі всякими бува?
Вона знизала плечима й кивнула.
— усі ми здатні на дива. без ліку є дверей таких, що в інший світ ведуть усіх.
— Чому я про таке не чув? Усяк, хто поряд з фейрі був, їх мав би розпізнати враз…
Вона засміялася.
— таж це і сталося якраз! широкий світ, тривалий час, та якось ти почув мій глас, у сяйві місяця уздрів мене і враз отетерів.
Я нахмурився.
— Тоді я більше мав знайти таких мандрівників, як ти…
Фелуріян знизала плечима.
— ми спритники всі як один і непомітні, наче дим. ми ходим шейднуті між вас, вдаємо мулів раз у раз і носим сукні королев, — вона відверто поглянула на мене. — авжеж, маскуємось незле!
Фелуріян знову взяла мене за руку.
— зізнаюся: темніші з нас знущатися воліють з вас. віднадить що гниле нутро? вогонь, залізо і люстро. ясен, ільм і гостра мідь. пані із сільських угідь: кожна зна про нас усе й завше хлібчик нам несе. та ще страшніш їм і мені ослабнути на чужині, бодай частину сил віддать.
— Нас
Фелуріян простягнула руку і приклала палець до моїх вуст.
— як повня, смійсь! гріха нема. та знай: на світі є й пітьма, — вона різко відсахнулася на відстань простягнутої руки й поволі закрутила мене у воді по спіралі. — розумний смертний боїться ночі, коли навіть місяць виходить не хоче.
Вона почала тягнути мою долоню до своїх грудей, крутячись і тягнучи мене крізь воду до себе.
— як місяць темний, може він завести раптом без причин тебе прямісінько у фей, — зупинилася й похмуро зиркнула на мене, — на безліч днів або ночей.
Фелуріян відступила на крок у воді та смикнула мене.
— і тут чужий йому людець зустріне легко свій кінець!
Я знову ступив один крок до неї й не знайшов під ногами нічого. Рука Фелуріян раптом припинила триматися за мою, і над моєю головою зімкнулися чорні води. Осліпши й закашлявшись, я відчайдушно заборсався в намаганні виринути на поверхню.
Минула одна довга страшна мить, і руки Фелуріян упіймали мене й витягнули на повітря так, ніби я важив не більше, ніж кошеня. Вона наблизила мене до свого обличчя, виблискуючи суворими темними очима.
Фелуріян заговорила чистим голосом:
— ночей безмісячних іздавна звик страшитись кожен мудрий чоловік.
Минав час. Фелуріян відвела мене на денний бік, до частини лісу, ще старішої й величнішої за ту, що оточувала її сутінкову галявину. Там ми лазили по деревах, високих і широких, наче гори. На найвищих гілках можна було відчути, як величезне дерево гойдається на вітрі, наче корабель у бурхливому морі. Там, де не було нічого, крім блакитного неба навкруги й повільного руху дерева внизу, Фелуріян навчила мене плюща на дубі.
Я спробував навчити Фелуріян грати в так, але дізнався, що вона вже знає цю гру. Вона спритно перемогла мене й зіграла так гарно, що Бредон розридався б, якби побачив цю гру.
Я дізнався дещицю про мову фейрі. Зовсім трохи. Трішечки.
А взагалі-то, якщо вже бути геть чесним, зізнаюся, що моя спроба вивчити мову фейрі безславно провалилася. Фелуріян не була терплячою вчителькою, а сама мова збивала з пантелику своєю складністю. Моя невдача була не просто виявом дурості: Фелуріян навіть заборонила мені намагатися розмовляти цією мовою в її присутності.
Загалом я навчився кількох фраз і скромності. Що перше, що друге — корисна штука.
