— Зухвальство, — відповіло Ктей. — Ви вважаєте, нібито знаєте все. Ти сміявся з фей, доки не побачив одну з них. Не дивно, що всі твої цивілізовані ближні так само відмахуються й від чандріян. Щоб відшукати людину, яка може сприйняти тебе всерйоз, тобі довелося б залишити свої безцінні сторони далеко позаду. В тебе не було б жодної надії до меж Штормвалу.
Запала тиша, а тоді на землю полинула ще одна пара пурпурових крилець. Я ковтнув, позбуваючись сухості в горлі й намагаючись зрозуміти, яке запитання можна поставити, щоб дістати більше відомостей.
— Ти усвідомлюєш, що на світі небагато людей, які серйозно поставляться до твого пошуку амірів, — спокійно продовжило Ктей. — Однак мейр — людина вельми непересічна. Він уже наблизився до них, хоч і не усвідомлює цього. Тримайся мейра — і він приведе тебе до їхніх дверей.
Ктей тоненько, сухо реготнуло.
— Кров, крильник і кістка, якби ж то ви, істоти, мали тямку, щоб мене оцінити. Хай що ти забудеш, пам’ятай те, що я зараз сказало. Рано чи пізно ти збагнеш сенс жарту. Я гарантую. Коли настане час, ти сміятимешся.
— Що ви можете розповісти мені про чандріян? — запитав я.
— Якщо вже ти так мило питаєш, тобі потрібен Попіл. Пам’ятаєш його? Біле волосся. Темні очі. Зробив дещо з твоєю матір’ю, сам знаєш. Жах. Однак вона добре трималася. Лоріан завжди була артисткою, перепрошую за формулювання. Набагато кращою за твого батька, який стільки благав і белькотів.
У мене перед очима замиготіли образи того, що я роками намагався забути. Моя мати з мокрим від крові волоссям, неприродно скрученими руками, зламаними на рівні зап’ястків і ліктів. Мій батько з розітнутим животом, залишив по собі кривавий слід завдовжки двадцять футів. Він повз, аби бути ближче до неї. Я спробував заговорити, та в роті у мене було сухо.
— Чому? — все-таки прохрипів я.
— Чому? — повторило Ктей. — Яке гарне запитання. Я знаю дуже багато «чому». Чому вони так кепсько обійшлися з твоєю бідолашною сім’єю? Чому? Тому що хотіли, тому що могли, тому що мали причину.
Чому вони залишили живим тебе? Чому? Тому що були недбалі, тому що тобі поталанило, тому що їх щось відлякнуло.
«Що їх відлякнуло?» — отетеріло подумав я. Але це вже було занадто. Ті спогади, те, що казав голос. Мої вуста беззвучно заворушилися в запитанні.
— Що? — перепитало Ктей. — Шукаєш якогось іншого «чому»? Думаєш, чому я це тобі розповідаю? Що з цього доброго? Можливо, колись цей Попіл недобре зі мною повівся. Можливо, мені весело відправити такого малого цуцика, як ти, поганятися за його п’ятами. Можливо, тихе рипіння твоїх сухожилків, поки ти стискаєш кулаки, видається мені солодкою симфонією. О так, так і є. І можеш бути певен.
Чому ти не можеш відшукати цього Попела? Що ж, це цікаве «чому». Здавалося б, чоловік із вугільно-чорними очима повинен справляти певне враження, коли зупиняється чогось випити. Як може бути так, що ти за стільки часу нічого про нього не чув?
Я похитав головою, намагаючись звільнити її від запаху крові й горілого волосся.
Ктей, схоже, сприйняло це як сигнал.
— Правильно — гадаю, мені не треба розповідати тобі, який він із себе. Ти бачив його всього день чи три тому.
Тут до мене раптом дійшло. Ватажок бандитів. Граційний чоловік у кольчузі. Попіл. Саме він звернувся до мене, коли я був дитиною. Чоловік із жахливою усмішкою й мечем, подібним до зимової криги.
— Шкода, що він урятувався, — продовжило Ктей. — І все ж ти маєш визнати: тобі неабияк пощастило. Я сказало б, що зустрітися з ним іще раз — це можливість, яка випадає всього двічі в житті. Шкода, що ти її згаяв. Не карайся через те, що його не впізнав. Вони мають багатий досвід приховування тих характерних ознак. Ти в цьому геть не винен. Минуло багато часу. Роки. До того ж ти був заклопотаний: добувався ласки, качався на подушках із якоюсь піксі, задовольняв свої примітивні потреби.
Одночасно засіпалися троє зелених метеликів. Їхні крильця, полетівши на землю, скидалися на листочки.
— До речі, про потреби: що подумала б твоя Денна? Ой леле! Тільки уяви: вона бачить тебе тут. Ви з піксі тісно переплелися, бавитеся, мов ті кролики. А знаєш, він її б’є. Її покровитель. Не постійно, але часто. Іноді — у гніві, але здебільшого це для нього гра. Як далеко він може зайти, перш ніж вона заплаче? Як далеко він може просунутися, перш ніж вона спробує піти і йому доведеться знову заманювати її до себе? Май на увазі, що ні про що страшне не йдеться. Жодних опіків. Нічого такого, щоб лишалися шрами. Поки що.
Два дні тому він пустив у хід свій ціпок. Такого ще не бувало. У неї під одягом рубці завбільшки з твій великий палець. Синці до кісток. Вона тремтить на підлозі з кров’ю в роті, і знаєш, про що вона думає, перш ніж усе чорніє? Про тебе. Вона думає про тебе. Ти, гадаю, теж думав про неї. Між плаванням, полуницями й усім іншим.
Ктей видало звук, схожий на зітхання.
