Страх мудреця полностью

— Червоні ображають моє почуття прекрасного, — заявив холодний, сухий голос із дерева.

Я відступив на крок, намагаючись вдивитись у щільну крону з висячого листя.

— Які манери! — насварився сухий голос. — Ти не рекомендуєшся? Витріщаєшся?

— Перепрошую, пане, — серйозно відповів я. А тоді, згадавши про квіти на дереві, виправився: — Пані. Але я ще ніколи не розмовляв із деревом і дещо розгубився.

— Можна припустити й таке. Я не дерево. Так само як людина — не стілець. Я Ктей. Тобі пощастило мене знайти. Багато хто позаздрив би твоєму талану.

— Талану? — повторив я, намагаючись хоч трохи розгледіти істоту, що зверталася до мене з-поміж гілок дерева. Мою пам’ять залоскотала частина давнього переказу, якийсь уривок народної мудрості, який я вичитав, шукаючи чандріян. — Ви оракул, — здогадався я.

— Оракул. Як дивно. Не намагайся визначити мене дрібними іменами. Я Ктей. Я є. Я бачу. Я знаю, — на тому місці, де раніше був метелик, запурхали окремо два переливчасті блакитно-чорні крильця. — Часом говорю.

— Я гадав, вас ображають червоні…

— Червоних уже не зосталося, — безжурно промовив голос. — А блакитні трішечки солодкі, — я помітив, як щось ворухнулось, і ще одна пара сапфірових крилець закрутилася, поволі падаючи на землю. — Ти новий людець Фелуріян, чи не так? — я завагався, та сухий голос продовжив так, ніби я відповів. — Так я й думало. Відчуваю запах заліза на тобі. Зовсім легкий. І все ж цікаво знати, як вона його терпить.

Пауза. Розпливчастий рух. Легенько заворушився десяток листків. Ще два крильця засіпались, а тоді полетіли донизу.

— Ходи сюди, — продовжив голос, який уже долинав з іншої частини дерева, хоча все одно ховався за висячим листям. — Цікавий хлопчина неодмінно повинен мати одне-­два запитання. Підходь. Питай. Твоє мовчання мене вельми ображає.

Я завагався, а тоді сказав:

— Гадаю, в мене таки може бути одне-два запитання.

— Ах-х-х-х, — залунав протяжний вдоволений звук. — Я так і думало.

— Що ви можете сказати мені про амірів?

— Кікссс, — роздратовано сплюнуло Ктей. — Що це таке? Звідки така настороженість? Навіщо ці ігри? Питай мене про чандріян, та й по всьому.

Я заціпенів, ошелешений і німий.

— Здивований? Але чому? Воістину, хлопче, ти як чистий ставок. Я бачу тебе наскрізь на десять футів углиб, хоча глибини в тобі заледве три фути, — знову розпливчастий рух — і на землю полетіли, закружлявши, дві пари крилець, одна блакитна, одна пурпурова.

Мені здалося, ніби я побачив, як поміж гілля щось зви­вається, але воно ховалося за нескінченним гойданням дерева на вітрі.

— Чому пурпуровий? — запитав я просто так, аби не мовчки.

— Суто задля сміху, — відповіло Ктей. — Я заздрило його невинності, його безтурботності. До того ж від надміру солодкості мене нудить. Як і від добровільного невігластва, — пауза. — Бажаєш запитати мене про чандріян, чи не так?

Я тільки й зміг, що кивнути.

— Насправді тут мало що можна сказати, — легковажно заува­жило Ктей. — Однак їх краще було б називати Сімома. Тепер, коли минуло стільки років, на назву «чандріяни» навішано дуже багато фольклору. Колись ці назви були взаємозамінними, але тепер, якщо сказати «чандріяни», люди уявляють оґрів, рендлінґів і скавенів. Яка дурість…

Запала довга тиша. Я стояв нерухомо, доки не усвідомив, що істота чекає на відповідь.

— Розкажіть мені більше, — попросив я. Мій голос видавався мені самому страшенно тонким.

— Чому? — здається, я почув у його голосі грайливу нотку.

— Тому що мені треба знати, — відповів я, намагаючись повернути своєму голосу трохи сили.

— Треба? — скептично перепитало Ктей. — Звідки ця раптова потреба? Можливо, відповіді на запитання, яких ти шукаєш, знають майстри в Університеті. Але вони нічого тобі не сказали б, навіть якби ти запитав, а ти їх не питатимеш. Ти занадто гордий для цього. Занадто розумний, щоб просити допомоги. Забагато дбаєш про свою репутацію.

Я спробував заговорити, та моє горло не видало нічого, крім сухого клацання. Я ковтнув і спробував іще раз.

— Будь ласка, мені треба знати. Вони вбили моїх батьків.

— Ти спробуєш убити чандріян? — зачудовано, майже вражено промовив голос. — Відстежити й перебити їх самотужки? Оце так, і як ти це зробиш? Галіакс живе на світі вже п’ять тисяч років. П’ять тисяч років — і ні секунди сну.

Гадаю, розумно шукати амірів. Навіть такий гордій, як ти, може зрозуміти, коли потрібна допомога. Можливо, Орден надасть її тобі. Та от біда: знайти його так само важко, як власне Сімох. Ой леле, ой леле. І що ж робити юному сміливцеві?

— Скажіть мені! — хотів прокричати я, та вийшло в мене благання.

— Гадаю, це тебе роздратувало б, — спокійно продовжило Ктей. — Ті нечисленні люди, які вірять у чандріян, надто бояться, щоб говорити, а всі інші просто сміятимуться з тебе через такі запитання, — драматичне зітхання, що неначе долинуло з кількох місць у листі одночасно. — Однак така вже ціна цивілізації.

— Яка ціна? — запитав я.