— тоді йди, — її очі досі мінялися та посвітлішали до блакитнувато-білого кольору. — наразі я не потребую ні пломеню, ні пісень, ні запитань, — я й не ворухнувся, тож вона спробувала прогнати мене жестом. — іди до лісу. не забрідай далеко, але й не докучай мені стільки часу, скільки треба, щоб покохати чотири рази, — її голос також трохи змінився. Він залишався м’яким, але в ньому з’явилася нервова нотка, яка мене бентежила.
Я вже зібрався запротестувати, але тут Фелуріян кинула на мене такий грізний погляд, що я бездумно кинувся до дерев.
Якийсь час я безцільно вештався, намагаючись повернути собі самовладання. Це було непросто, позаяк я був голий, як немовля, і мене відганяли від місця, де перебували серйозні чари, так само як мати відсилає докучливу дитину подалі від кухонного вогню.
І все ж я знав, що ще якийсь час на галявині мені буде не місце. Тож повернувся обличчям до денного боку й подався на розвідку.
Не можу сказати, чому так далеко пройшов того дня. Фелуріян застерегла мене, що треба триматися неподалік, і я знав, що це слушна порада. Усяка із сотні історій мого дитинства оповідала про те, чому небезпечно вештатись у Фею. Та й навіть якщо не брати до уваги їх, історій, які розповіла сама Фелуріян, мало бути достатньо, щоб я тримався поряд із її безпечним сутінковим гаєм.
Напевно, почасти в цьому винна моя природна цікавість. Але передусім винна моя ображена гордість. Гордість і примха — вони часто ходять парою, наче дві руки, що міцно тримаються одна за одну.
Я йшов майже годину, а тим часом небо наді мною поволі проясніло та стало зовсім світлим, як удень. Я знайшов щось схоже на стежку, та не бачив жодної живої істоти, крім поодиноких метеликів або білок, що стрибали.
Із кожним кроком мій настрій балансував на межі між нудьгою та тривогою. Я ж, як-не-як, перебував у Фею. Мав бачити дещо чудове. Замки зі скла. Охоплені вогнем фонтани. Кровожерливих трау. Босоногих стариганів, охочих щось мені порадити…
Дерева поступилися місцем великій трав’янистій рівнині. Усі частини Фею, які показувала мені Фелуріян, були заліснені. Тож це видавалося явною ознакою того, що я давно вийшов за межі, в яких мав перебувати.
І все ж я крокував далі, насолоджуючись дотиком сонячного світла до шкіри після такого тривалого перебування у тьмяних сутінках галявини Фелуріян. Стежка, якою я йшов, здавалося, вела до самотнього дерева, що стояло на трав’янистому полі. Я вирішив, що дійду до того дерева, а тоді попрямую назад.
Однак я йшов уже довго, та, здавалося, не дуже наблизився до дерева. Спершу я вирішив, що це — чергове дивацтво Фею, та коли я вперто продовжив крокувати стежкою, стала очевидною правда. Дерево просто було більше, ніж я думав. Значно більше, і стояло воно значно далі.
Стежка все-таки вела не до дерева. Насправді вона відхилялася від нього й огинала його більш як за пів милі. Я вже замислився, чи не повернути назад, але тут мені в око впало щось яскраве, що затріпотіло під кроною дерева. Після нетривалої боротьби моя цікавість перемогла, і я зійшов зі стежки у високу траву.
Я ще ніколи не бачив такого дерева й наближався до нього повільно. Воно скидалося на величезну розлогу вербу, тільки листя в нього було ширше й темніше. Дерево мало темне висяче листя, перемежане блідим, пудрово-блакитним квітом.
Вітер змінив напрям, і коли листя заворушилося, я відчув дивний солодкий запах. Пахло димом, прянощами, шкірою й лимоном. Запах був привабливий. Не в тому розумінні, в якому буває привабливим запах їжі. У мене не потекла з рота слина й не забурчав шлунок. І все ж якби я побачив щось із таким запахом на столі, то відчув би, що просто мушу запхати це до рота, навіть якби то був камінь чи цурпалок. Не від голоду, а просто з цікавості, по-дитячому.
Підійшовши ближче, я вразився красою побаченого: темна зелень листя контрастувала з метеликами, що пурхали з гілки на гілку, п’ючи з блідого квіту на дереві. Те, що я спершу прийняв за клумбу під деревом, виявилося килимом із метеликів, який вкривав землю майже повністю. Цей пейзаж був такий захопливий, що я зупинився за кількадесят футів від крони дерева, не бажаючи, щоб наполохані метелики злетіли.
Чимало з метеликів, які пурхали між квітів, були пурпурово-чорні або блакитно-чорні, як ті, що мешкали на галявині Фелуріян. Інші були всуціль яскраво-зелені, сіро-жовті чи сріблясто-блакитні. Однак мені впав у око єдиний великий червоний метелик, багряний із ледь помітними металічно-золотими прожилками. Крильця в нього були більші за мою розчепірену долоню, і він у мене на очах заглибився в листя, шукаючи нової квітки, на яку можна було б сісти.
Раптом його крильця припинили рухатися злагоджено. Вони розвалилися в різні боки й полетіли кожне окремо на землю, наче осіннє листя.
Лише простеживши за ними поглядом до підніжжя дерева, я побачив правду. Земля внизу не була місцем спочинку для метеликів… Вона була всіяна безживними крильцями. Тисячі крилець лежали на траві під кроною дерева, схожі на ковдру із самоцвітів.
