Сподіваючись заскочити її зненацька й показати себе, я рухався так швидко, як тільки наважувався. Робив «діву в танці», «ловлю горобців», «п’ятнадцять вовків»…
Шегін ступила один бездоганний крок.
— Чому ти ридаєш? — запитала, зробивши «падіння чаплі». — Тобі соромно? Ти охоплений страхом?
Я закліпав, щоб в очах прояснилося. Мій голос став різким від натуги й почуттів.
— Ти прекрасна, Шегін. Адже в тобі поєднані камінь стіни, вода струмка й рух дерева.
Шегін кліпнула, і я, поки вона дивувалася, несподівано для самого себе міцно взявся за її плече й руку. Зробив «грім угору», та кинути Шегін не зміг: вона стояла на місці, непохитна мов камінь.
Вона майже недбало звільнилася за допомогою «проривного лева» і зробила «молотіння пшениці». Я злетів на шість футів угору й ударився об землю.
Підвівся я швидко, не зазнавши жодної шкоди. Це був легкий кидок на м’який ґрунт, а Темпі навчив мене падати так, щоб не зазнавати ушкоджень. Але зробити наступний рух я не встиг: Шегін зупинила мене одним жестом.
— Темпі і навчав тебе, й не навчав, — сказала вона з непроникним обличчям. Я знову примусив себе відвести погляд від її обличчя. Як же важко порвати з цією звичкою, коли прожив із нею ціле життя! — Це одночасно погано й добре. За мною, — вона повернулася й наблизилася до дерева.
Воно було більше, ніж я думав. Менші його гілки рухалися, гнані вітром, несамовито описуючи криві.
Шегін підняла впалий листок і віддала його мені. Він був широкий і плаский, завбільшки з невеличку тарілку й на диво важкий. Мені защипало руку, і я побачив, як по моєму великому пальцю стікає тонка цівка крові.
Я оглянув край листка й побачив, що він жорсткий, а його кінчик гострий, наче травинка. Справді меч-дерево. Я підвів погляд на листя, що кружляло. Всякого, хто став би поряд із деревом під час сильного вітру, порізало б на кавалки.
Шегін сказала:
— Що ти робив би, якби мусив напасти на це дерево? Вдарив би по кореню? Ні. Він надто міцний. Ударив би по листу? Ні. Він надто швидкий. То куди ж?
— По гілці.
— По гілці. — «Згода». Вона повернулася до мене. — Цього Темпі тебе й не навчав. Було б неправильно, якби він навчав тебе цього. Тим не менше, через це ти постраждав.
— Не розумію.
Вона жестом наказала мені розпочати кетан. Я машинально взявся за «ловлю горобців».
— Стій. — Я застиг у позиції. — Якщо я на тебе нападу, то як? Тут, біля коріння? — вона штурхнула мене в ногу й побачила, що та непохитна. — Тут, біля листя? — штовхнула мою підняту руку і з легкістю її посунула, та нічого більше не досягла. — Тут. Гілка, — несильно штовхнула мене в одне плече і з легкістю посунула. — І тут, — додала тиску на моє стегно й розвернула мене. — Бачиш? Або ти знаходиш місце для прикладання сили, або її буде змарновано. Марнування сили не від летані.
— Так, Шегін.
Вона підняла руки і стала в позицію, в якій я вже її бачив, посередині «падіння чаплі».
— Зроби «грім угору». Де мій корінь?
Я показав на її надійно поставлені ноги.
— Де листя?
Я показав на її руки.
— Ні. Листя звідси до цього місця, — вона показала на все своє передпліччя і продемонструвала, як може вільно бити руками, ліктями чи плечима. — Де гілка?
Я добре замислився, а тоді потицяв її в коліно.
Хоча вона нічим його не виказувала, я відчув її подив.
— А ще?
Я потицяв їй під пахву з протилежного боку, а тоді — у плече.
— Покажи мені.
Я наблизився до неї, поставив одну ногу поряд із її коліном і зробив «грім угору» так, що вона повалилася на бік. Мене здивувало те, як мало сили для цього знадобилося.
Однак Шегін не злетіла в повітря й не повалилася на землю, а схопила мене за передпліччя. Я відчув, як трусонуло мою руку, й ледве втримався на ногах, коли мене відтягнуло на крок убік. Шегін не піддалася кидку, а скористалася своїм хватом як важелем, щоб її ноги опустилися під нею. Вона ступила один бездоганний крок і повернула собі рівновагу.
Одну довгу задумливу мить Шегін дивилася мені просто в очі, а тоді повернулася й пішла, жестом наказавши мені йти слідом.
Ми із Шегін повернулися до комплексу кам’яних будівель і побачили, що надворі стоїть Темпі, нервово переминаючись із ноги на ногу. Це підтвердило мою підозру. Він не послав Шегін мене випробувати. Вона знайшла мене сама.
Коли ми підійшли досить близько, Темпі простягнув меч, тримаючи його правою рукою й повернувши вістрям униз. Його ліва рука зробила жест «вишукана повага».
— Шегін, — заговорив Темпі, — я…
Шегін жестом наказала йому йти слідом і ввійшла до невисокої кам’яної будівлі. Іншим жестом звернулася до маленького хлопчика.
— Приведи Карсерет.
Хлопчина побіг.
«Цікавість», — показав я Темпі.
Він і не глянув на мене. «Цілковита серйозність. Увага». Мене не заспокоїло те, що ті самі жести він робив дорогою до Кроссона, коли думав, що ми наближаємося до засідки. Руки в нього, як я помітив, злегка трусилися.
