Страх мудреця полностью

Вашет посунулася вперед, раптом опанувавши себе.

— Ти знаєш те, чого не маєш знати. Шегін не проти того, щоб ти знав про летані, хоча інші не поділяють цієї думки. Однак стосовно нашого кетану всі одностайні. Він не для варварів. Він лише для адемів і лише для тих, хто йде шляхом меч-дерева.

Вашет продовжила:

— Шегін мислить так. Якби ти належав до школи, то був би частиною Адемре. Якщо ти частина Адемре, ти вже не варвар. А якщо ти вже не варвар, то знати про таке тобі не заборонено.

У цьому була певна логіка, хоч і заплутана.

— Це також означає, що Темпі не було б заборонено на­вчати мене.

Вашет кивнула.

— Саме так. Тоді він не приніс би додому нікому не потрібного цуцика, а неначе повернув би до стада загублене ягня.

— Я конче мушу бути ягням чи цуциком? — зітхнув я. — Це позбавляє гідності.

— Ти б’єшся як цуцик, — сказала вона. — Завзято й незграбно.

— Але хіба я ще не приєднався до школи? — запитав я. — Ти ж, як-не-як, мене навчаєш.

Вашет похитала головою.

— Ти спиш у школі та їси наші харчі, однак це не робить тебе учнем. Чимало дітей вивчають кетан у надії вступити до школи й колись здобути червоне вбрання. Вони живуть і навчаються з нами. Вони у школі, проте не належать до школи, якщо ти розумієш, про що я.

— Мені здається дивним, що стільки людей хочуть у найманці, — якомога обережніше зауважив я.

— Ти начебто й сам налаштований вельми завзято, — сказала вона з різкою ноткою в голосі.

— Я дуже хочу вчитися, — пояснив я, — а не розпочати життя найманця. Без образ.

Вашет витягнула й розім’яла дещо задерев’янілу шию.

— Тобі заважає твоя мова. У варварських землях найманці — це найнижчий прошарок суспільства. Хто завгодно, будь-який йолоп чи нікчема, може носити кийок і заробляти по пів гроша на день, охороняючи караван. Правильно?

— Цей триб життя дійсно приваблює людей неотесаних, — визнав я.

— У нас найманці не такі. Нам платять, але ми обираємо собі роботу, — вона трохи помовчала. — Якщо ти б’єшся заради свого гаманця, ти найманець. А як називають людину, яка б’ється з почуття обов’язку перед своєю країною?

— Солдат.

— А ту, що б’ється за закон?

— Констебль або пристав.

— Ту, що б’ється за свою репутацію?

Тут мені довелося трохи подумати.

— Може, дуелянт?

— А ту, що б’ється заради блага інших?

— Амір, — не думаючи сказав я.

Вашет поглянула на мене, схиливши голову набік, і сказала:

— Цікавий вибір.

Вона підняла руку, гордо демонструючи червоний рукав.

— Нам, адемам, платять за охорону, полювання, захист. Ми б’ємося за рідний край, рідну школу та свою репутацію. А ще б’ємося за летані. Із летані. У межах летані. Усе це одночасно. Адеми називають того, хто приймає червоні шати, словом «сетан», — вона поглянула на мене. — І це великий привід для гордості.

— Отже, стати найманцем означає посісти доволі високе становище в суспільстві адемів, — сказав я.

Вона кивнула.

— Але варвари цього слова не знають, а якби й знали, то не зрозуміли б. Тож слова «найманець» має бути достатньо.

Вашет висмикнула із землі дві довгі травинки й заходилася плести з них шнур.

— Саме тому рішення Шегін не з простих. Вона має врівноважити справедливість із благом своєї школи. І при цьому брати до уваги благо всього шляху меч-дерева. Вона не ухвалює рішень поспішно, а грає більш терпляче. Моя особиста думка така: вона сподівається, що проблема вирішиться сама собою.

— І як це вирішилося б саме собою? — запитав я.

— Ти міг би втекти, — просто сказала Вашет. — Багато хто думав, що так і буде. Якби я вирішила, що тебе не варто навчати, це теж звільнило б її від цієї проблеми. А ще ти міг би загинути під час навчання чи стати калікою.

Я витріщився на Вашет.

Вона знизала плечима.

— Нещасні випадки трапляються. Нечасто, але іноді. Якби твоєю вчителькою була Карсерет…

Я скривився.

— То як можна офіційно стати членом школи? Для цього є якесь випробування?

Вона похитала головою.

— По-перше, хтось має виступити за тебе, сказавши, що ти гідний приєднання до школи.

— Темпі? — запитав я.

— Хтось значущий, — уточнила вона.

— Тоді ти, — поволі вимовив я.

Вашет усміхнулася, постукала збоку по зламаному носі, а тоді показала на мене.

— Усього два здогади. Якщо ти коли-небудь дійдеш до такого рівня, що я вирішу, що ти мене не осоромиш, то я виступ­лю за тебе і ти зможеш пройти випробування.

Вона продовжила скручувати травинки. Її руки невпинно рухалися, повторюючи складну послідовність рухів. Я ще ніколи не бачив, щоб інші адеми знічев’я гралися з чимось таким, розмовляючи. Та й не могли, ясна річ. Щоб говорити, їм було потрібно зберігати одну руку вільною.

— Якщо ти складеш це випробування, то вже не будеш варваром. Темпі буде виправдано, і всі розійдуться по хатах щасливі. Ясна річ, окрім тих, хто щасливим не буде.

— А якщо я не складу випробування? — запитав я. — І що, як ти вирішиш, ніби я до нього не дотягую?

— Тоді все ускладнюється, — вона звелася на ноги. — Ходімо, Шегін попросилася поговорити з тобою сьогодні. Запізнитися було б неґречно.

***