— І яким має бути моє покарання? — запитав я. — Ув’язнення? — хитнув головою. — Ні. Непрактично роками тримати мене тут під замком, — я поглянув на неї. — То що?

— Покарання нас не цікавить, — відповіла вона. — Ти ж, як-не-як, варвар. Ти не знав, що робиш щось не те. Головне — завадити тобі навчати інших того, що ти вкрав, зробити так, щоб ти не користався цим задля власної вигоди.

Вашет не відповіла на моє запитання. Я зміряв її довгим ­поглядом.

— Дехто сказав би, що найкращим шляхом було б убивство, — відверто зізналася вона. — Але більшість гадає, що вбивство не відповідає летані. Серед них Шегін. І я теж.

Я трохи розслабився. Це вже щось!

— А якби я дав обіцянку, це, напевно, нікого не заспокоїло б?

Вона співчутливо всміхнулася мені.

— Те, що ти прийшов із Темпі, гарно тебе характеризує. А ще ти залишився, коли я намагалася тебе відлякати. Але обіцянка варвара важить у цьому небагато.

— Що тоді? — запитав я, підозрюючи, яка буде відповідь, і знаючи, що мені вона не сподобається.

Вашет глибоко вдихнула.

— Тобі могли б завадити навчати, відрізавши язика або виколовши очі, — відверто сказала вона. — Щоб ти не користувався кетаном, тебе могли би зробити кульгавим. Розітнути сухожилок у щиколотці або знівечити коліно тієї ноги, на яку ти більше спираєшся, — знизала плечима. — Але навіть із пошкодженою ногою можна бути добрим бійцем. Тож дієвіше було б відрізати тобі два найменших пальці на правій руці. Так…

Вашет продовжувала говорити своїм буденним тоном. Гадаю, вона хотіла, щоб він вселяв у мене впевненість, спокій. Але ефект вийшов протилежним. Мені тільки й думалося, що про те, як вона відтинає мені пальці — спокійно, наче ріже яблуко. По краях мого поля зору все яскраво спалахнуло, і від цього виразного образу в мене закрутило в животі. На мить мені здалося, що мене може знудити.

Запаморочення й нудота минулися. Отямившись, я збагнув, що Вашет уже припинила говорити й пильно дивиться на мене.

Я не встиг нічого сказати: вона зневажливо махнула рукою.

— Як я розумію, більше від тебе сьогодні нічого не добитися. Решту вечора присвяти собі. Приведи свої думки до ладу або відпрацюй кетан. Піди подивися на меч-дерево. Завтра продовжимо.

***

Якийсь час я тинявся без пуття, стараючись не думати про те, як мені відріжуть пальці. А тоді, подолавши один пагорб, ­буквально перечепився об оголену адемську парочку, що сховалася в гаю.

Коли я вилетів із-поміж дерев, ті двоє не кинулися до свого одягу, і я не намагався вибачитися своєю нікудишньою мовою та скаламученим розумом, а просто розвернувся й пішов, поки моє лице палало від сорому.

Я спробував попрацювати над кетаном, але не міг на ньому зосередитися. Пішов подивитися на меч-дерево, і на якийсь час вигляд дерева, що граційно ворушилося на вітрі, мене заспокоїв. А тоді мій розум полинув геть, і в мене перед очима знову з’явилася Вашет, що відтинала мені пальці.

Я почув три високі дзвони й пішов вечеряти. Стоячи в черзі наполовину одурілий від намагань не думати про те, як хтось калічить мені руки, я помітив, що адеми, які стояли поряд, витріщаються на мене. На обличчі дівчинки років десяти відображався відвертий подив, а чоловік у червоному одязі найманця глипав на мене так, ніби щойно побачив, як я витер зад шматочком хліба і з’їв його.

Лише тоді до мене дійшло, що я мугикаю. Не зовсім голосно, але досить голосно, щоб це почули люди поряд. Я точно робив це недовго, бо дійшов лише до кінця шостого рядка «Йди з міста, міднику».

Я спинився, а тоді опустив погляд, узяв їжу й витратив ­десять хвилин на намагання поїсти. З’їв кілька шматочків, але на цьому все. Врешті я махнув рукою й пішов до себе в кімнату.

Я лежав у ліжку й перебирав у голові можливі варіанти. Як далеко я міг би забігти? Чи зміг би загубитися поміж довколишніх сіл? Чи зміг би вкрасти коня? Чи бачив хоч одного коня, відколи був у Герті?

Я дістав лютню й трохи попрацював над акордами. Мої розумні пальці, всі п’ять, бігали вгору-вниз по довгому грифу лютні. Але правиці не терпілося пощипати струни, видобуваючи з них ноти. Це дратувало не менше, ніж намагання поцілувати когось лише однією губою, і невдовзі я здався.

Урешті я дістав свій шейд і закутався в нього. Він був теплий і втішний. Я якомога сильніше насунув на голову каптур і уявив темну ділянку Фею, в якій Фелуріян збирала його тіні.

Згадав Університет, Віла й Сіма. Арі, Деві, Фелу. В Університеті я ніколи не був популярним, а коло моїх друзів завжди видавалося не надто великим. Але насправді я просто забув, як воно — бути по-справжньому самотнім.

Тут я згадав свою родину. Згадав чандріян, Попела. Його плавну грацію. Меч, який він тримав у руках легко, наче зимову крижину. Подумав, що хотів би його вбити.

Згадав Денну й те, що сказало мені Ктей. Згадав її покровителя й те, що наговорив під час нашої сварки. Згадав, як вона послизнулася на дорозі, а я її впіймав, як торкнувся рукою легкого вигину в неї над стегном. Згадав обриси її вуст, звук її голосу, запах її волосся.

І врешті тихо ввійшов у двері сну.

Перейти на страницу:

Поиск

Книга жанров

Похожие книги