Вашет повела мене назад до невеличкого скупчення низеньких кам’яних будівель. Побачивши їх уперше, я вирішив, що це і є містечко. Тепер же я знав, що з них складається школа. Це скупчення будівель було наче крихітний Університет — от тільки там не було чітко визначеного режиму, до якого я звик.
Офіційної ієрархії також не було. До тих, хто мав червоні шати, ставилися шанобливо, а Шегін явно була головною. Поза тим я розумів тамтешній харчовий ланцюжок нечітко. Темпі явно посідав доволі невисоке становище, і думали про нього не надто добре. Вашет стояла доволі високо, і її поважали.
Коли ми прийшли на зустріч, Шегін саме виконувала кетан. Я мовчки подивився, як вона рухається з тією швидкістю, з якою мед розтікається по столу. Що повільніше виконують кетан, то він складніший, але вона виконувала його бездоганно.
За пів години вона скінчила, а тоді відчинила вікно. Порив вітру заніс усередину солодкі пахощі літньої трави й шурхіт листя.
Шегін сіла. Дихала вона неважко, хоча її шкіра була вкрита шаром поту.
— Темпі розповів тобі про дев’яносто дев’ять оповідок? — запитала вона без передмов. — Про Ейте й виникнення адемів?
Я хитнув головою.
— Добре, — сказала Шегін. — Він не має права це робити, та й не міг би зробити це як годиться, — вона поглянула на Вашет. — Як просуваються справи з мовою?
— Швидко, як на такі справи, — відповіла та. «Однак…»
— Гаразд, — продовжила Шегін, перейшовши на точну атурську з легким акцентом. — Розповім це так, щоб мене менше перебивали й було менше можливостей для непорозумінь.
Я постарався зробити жест «шаноблива вдячність».
— Це оповідь про давні часи, — офіційним тоном заговорила Шегін. — Коли ще не було цієї школи. Коли ще не було шляху меч-дерева. Коли ще жоден адем не знав про летані. Це оповідь про те, звідки вони взялися.
У першій адемській школі навчали не роботи з мечем. Її, як не дивно, заснував чоловік, на ім’я Ейте, який прагнув майстерно оволодіти стрілою й луком.
Шегін зупинила оповідь і вдалася до короткого пояснення.
— Варто знати, що в ті дні луками послуговувалися дуже часто. Вправне володіння ним вельми цінувалося. Ми були пастухами, вельми гнані недругами, а лук був нашим найкращим знаряддям самозахисту.
Шегін відкинулася на спинку стільця і продовжила:
— Ейте не збирався засновувати школу. В ті часи шкіл не було. Він просто прагнув удосконалити свою майстерність. Зосередив на цьому всю силу волі й урешті навчився збивати яблуко з дерева за сто футів від себе. Далі він трудився, доки не навчився відстрілювати ґніт у запаленої свічки. Невдовзі для нього залишилася складною лиш одна ціль — підвішений клаптик шовку, що майорів на вітрі. Ейте трудився, доки не навчився передбачати напрямок вітру. Опанувавши ж це, він уже не міг схибити.
Оповідки про його дар ширились, і до нього приходили інші. Була серед них юнка, на ім’я Рете. Попервах Ейте сумнівався, що їй стане сили натягнути лук. Але невдовзі її почали вважати його найкращою ученицею.
Як я вже сказала, це було за багато років і багато миль від нас. У ті дні адемами не керувало летані, тож часи були суворі та криваві. У ті дні адеми часто вбивали одне одного з гордині, через сварки чи доводячи свою вправність.
Оскільки Ейте був найвидатнішим серед лучників, багато хто кидав йому виклик. Але тіло — дуже проста мішень для того, хто може влучити по шовку, що майорить на вітрі. Ейте забивав їх так легко, наче косив пшеницю. Він брав із собою на двобої лиш одну стрілу й заявляв: якщо цієї стріли не вистачить, то він заслуговує на поразку.
Ейте ставав старшим, і слава його ширилася. Він осів і започаткував першу з адемських шкіл. Минали роки, і він навчив багато адемів бути смертоносними, як ножі. Стало добре відомо: дай учневі Ейте три стріли та три монети — і троє найгірших твоїх ворогів перестануть тобі дошкуляти.
Тож школа багатіла, її слава й гордість зростали. І те саме було з Ейте.
Тоді до нього і прийшла Рете. Рете, його найкраща учениця. Рете, яка стояла найближче до його вуха та його серця.
Рете поговорила з Ейте, і в них виникла незгода. Тоді вони посварилися. А тоді так голосно накричали одне на одного, що їх чула вся школа, попри товсті кам’яні стіни.
А наприкінці Рете викликала Ейте на дуель. Ейте погодився, і стало відомо, що переможець надалі керуватиме школою.
Ейте першим обрав місце для себе, бо виклик кинули йому. Він вирішив стати в гаю молодих хитких деревець, які були для нього мінливим укриттям. За звичайних обставин він не переймався б такими заходами безпеки, та Рете була найчудовішою його ученицею і вміла читати вітер незгірше за нього. Він узяв із собою свій роговий лук. Узяв із собою одну-єдину гостру стрілу.
А тоді обрала собі місце Рете. Вона вийшла на вершину високого пагорба, і її силует чітко виділився на тлі чистого неба. При ній не було ні лука, ні стріли. А діставшись вершини пагорба, вона спокійно сіла на землю. Це, напевно, й було найдивніше, бо Ейте, як усі знали, часом не вбивав супротивника, а прострілював йому ногу.
