Знаючи, що сперечатися безглуздо, я піднявся на ноги та обережно покрокував до свого тренувального меча.
Вашет упіймала мене за плече.
— Ні. Голіруч.
Я зітхнув.
— Це обов’язково, Вашет?
Вона поглянула на мене, здійнявши брову.
— Що обов’язково?
— Ми обов’язково маємо зосереджуватися на рукопашному бою? — запитав я. — Я дедалі більше відстаю у фехтуванні.
— Хіба я тобі не вчителька? — спитала вона. — Хто ти такий, щоб казати, що найкраще?
— Я той, кому доведеться застосовувати ці навички у світі, — багатозначно відповів я. — І в світі я волів би битися мечем, а не кулаком.
Вашет опустила руки. Її лице не виражало нічого.
— І чому ж це?
— Тому що мечі є в інших, — пояснив я. — А встрявши в бій, я бажаю перемогти.
— Із мечем у бою легше перемогти? — запитала вона.
Зовнішній спокій Вашет мав би підказати мені, що я ступив у цій розмові на слизьке, але мою увагу відвернув біль, який розходився від паху та викликав нудоту. А втім, якщо чесно, я міг би не помітити цього, навіть якби моєї уваги ніщо не відвертало. Я вже почав почуватися комфортно з Вашет, надто комфортно, щоб бути досить настороженим.
— Ну звісно, — відповів я. — Нащо ще носити меч?
— Гарне запитання, — промовила вона. — Навіщо носити меч?
— А нащо взагалі щось носити? Щоб цим користуватися.
Вашет поглянула на мене з неприкритою огидою.
— Тоді нащо ми морочимося, працюючи над твоєю мовою? — сердито запитала вона і простягнула руку, щоб ухопити мене за щелепу, стиснути мої щоки й розімкнути мені вуста, наче пацієнтові в Медиці, який відмовляється від ліків. — Нащо тобі цей язик, якщо меча достатньо? Ану скажи.
Я спробував відсторонитись, але вона була сильніша за мене. Я спробував її відштовхнути, але вона відмахнулася від моїх неспокійних рук так, ніби я був дитиною.
Вашет відпустила моє лице, а тоді вхопилася за мій зап’ясток і рвучко піднесла мою руку до обличчя.
— Нащо тобі взагалі мати на кінцях рук долоні, а не ножі?
Затим вона відпустила мій зап’ясток і добре врізала мені долонею по обличчю.
Якщо я скажу, що вона дала мені ляпаса, у вас складеться хибне враження. То був не драматичний ляпас із тих, які можна побачити на сцені. І не ображений пекучий ляпас, яким фрейліна винагороджує гладеньку шкіру надто фамільярного шляхтича. Це навіть не був більш професійний ляпас служниці в корчмі, що захищається від небажаної уваги п’яниці з нестриманими руками.
Ні. Це взагалі важко було назвати ляпасом. Ляпаса дають пальцями руки чи долонею. Він пече або приголомшує. Вашет же вдарила мене розкритою долонею, але вклала в удар силу всієї руки. Силу свого плеча. Силу складного механізму, що обертав її стегна, втримував її сильні ноги на землі та включав навіть землю під нею. Можна було подумати, ніби її долонею мене б’є все на світі одночасно, і цей удар не скалічив мене лише тому, що Вашет незмінно залишалася бездоганно стриманою, навіть під час нападу люті.
Оскільки Вашет була стримана, вона не вивихнула мені щелепи й не позбавила мене свідомості. Однак зуби в мене таки зацокотіли, а у вухах задзвеніло. Очі самі собою закотились, а ноги стали млявими й хисткими. Я впав би, якби Вашет не взяла мене за плече.
— Думаєш, я навчаю тебе таємниць меча, щоб ти просто взяв і пішов їх застосовувати? — спитала вона. Я нечітко усвідомив, що вона кричить. Так я вперше почув, як хтось із адемів підвищив голос. — Думаєш, ми тут цим займаємося?
Поки я, оторопілий, безвільно повис у її хваті, вона вдарила мене знову. Цього разу її рука більше торкнулася мого носа. Біль був неймовірний, наче хтось устромив мені крижину просто в мозок. Це вирвало мене із заціпеніння, тож коли Вашет ударила мене втретє, я був цілком при тямі.
Вашет трохи потримала мене, поки світ крутився, а тоді відпустила. Я ступив один непевний крок і повалився на землю, наче маріонетка, якій обрізали ниточки. Не зомлів, але був цілковито приголомшений.
Опанував я себе далеко не відразу. Коли мені нарешті вдалося сісти, моє тіло здавалося розм’яклим і незграбним, наче мене розібрали на частини й зібрали заново, але трохи інакше.
Коли я достатньо опритомнів, щоб роззирнутися довкола, виявилося, що я сам.
Дві години по тому я сидів сам у їдальні. Голова боліла, а лице з одного боку палало й розпухло. Перед цим я закусив собі язика, тож їсти було боляче і все мало присмак крові. Настрій у мене був саме такий, як можна уявити, тільки гірший.
Побачивши, як на лаву навпроти мене опустилася червона постать, я відчув, що підводити погляд просто страшно. Якщо то Карсерет, буде кепсько. Але з Вашет буде навіть гірше. Я прийшов їсти аж тоді, коли їдальня майже спорожніла, бо сподівався уникнути їх обох.
Але зиркнувши на мить угору, я побачив, що то Пенте, несамовита молода жінка, яка здолала Шегін.
— Привіт, — мовила вона атурською з легким акцентом.
Я зробив жест «увічливе офіційне привітання». З огляду на те як минав мій день, вирішив, що найкраще бути максимально обережним. Слова Вашет підказували мені, що Пенте у школі посідає високе становище й користується великою повагою.
