— Якщо це правда, то я дарма тебе навчала. Якщо тобі вистачало розуму так довго показувати мені фальшиве обличчя, то ти становиш небезпеку не лише для школи. Якщо це так, то Карсерет має рацію й тебе слід хутко вбити заради безпеки всіх причетних.
Вашет звелася на ноги, рухаючись так, ніби дуже втомилася.
— Так я думала сьогодні. І продовжу думати ще не одну годину вночі. Завтра в мене буде рішення. Скористайся цим часом, щоб упорядкувати свої думки та приготуватися так, як це, на твою думку, буде найкраще.
А тоді, не дивлячись мені в очі, Вашет розвернулася й пішла до хати, беззвучно зачинивши за собою двері.
***
Якийсь час я вештався без пуття. Сходив подивитися на меч-дерево, сподіваючись знайти там Селеан, але її ніде не було видно. Споглядання ж самого дерева мене геть не заспокоїло. Принаймні того дня.
Тож я пішов до купалень, де безрадісно стирчав у воді. Відтак уперше після удару Вашет зауважив у одному із дзеркал, розвішаних по менших приміщеннях, своє лице. Половина обличчя виявилася червоною й розпухлою, довкола скроні й щелепи починали синіти й жовтіти синці. Також у мене намітилося щось схоже на великий і темний синець під оком.
Витріщившись на себе у дзеркало, я відчув, як глибоко в нутрощах у мене спалахує притлумлений гнів. Я вирішив, що стомився безпорадно чекати, поки інші вирішують, раді мені тут чи не раді. Я грав у їхню гру, вивчив їхню мову, незмінно виявляв увічливість, а за це зі мною поводилися наче з собакою. Мене били, брали на кпини, мені погрожували смертю й навіть дечим гіршим. Досить із мене.
Тож я поволі обійшов Герт. Відвідав близнючок, говірку кузню та кравця, в якого купив одяг. Товариськи потеревенив, коротаючи час, ставлячи запитання та вдаючи, що не маю такого вигляду, ніби кілька годин тому мене побили до непритомності.
Мої приготування тривали довго. Я пропустив вечерю, і повернувся до школи тоді, коли небо вже почало темніти. Я пішов просто до своєї кімнати й зачинив за собою двері.
Тоді висипав на ліжко речі, які тримав у кишенях, як куплені, так і крадені. Дві чудові, м’які свічки із бджолиного воску. Довгий шматок ламкої сталі, частина погано викуваного меча. Котушка криваво-червоної нитки. Маленька пляшечка води з купалень, закрита на корок.
Останню я міцно стиснув у кулаці. Більшість людей не розуміє, як багато тепла міститься у воді. Тому її так довго треба кип’ятити. Хоча гарячущий басейн, із якого я набрав воду, був розташований більш як за пів милі звідти, те, що я тримав у руці, було корисніше для симпатика, ніж розжарена вуглинка. Ця вода містила в собі вогонь.
Я згадав про Пенте й відчув різкий напад жалю. Відтак узяв свічку й заходився крутити її в руках, зігріваючи власною шкірою, розм’якшуючи віск і починаючи ліпити з нього ляльку.
Я сидів у себе в кімнаті й думав темні думи, а тим часом у небі остаточно згасло світло. Я оглянув знаряддя, які зібрав, і в глибині душі зрозумів: іноді ситуація стає такою заплутаною, що слова ніяк не допомагають. Тепер, коли слова мене підвели, який іще вибір у мене залишається?
Та й що взагалі в нас залишається, коли слова підводять?
Коли я наблизився до будинку Вашет, уже давно стемніло, та в її вікні мерехтіло свічкове сяйво. Я не сумнівався, що вона була ладна вбити чи скалічити мене заради добра всього Адемре, проте Вашет була по-справжньому обережна. Спершу вона добре подумає над цим цілу ніч.
Не маючи нічого в руках, я тихенько постукав у її двері. За мить вона відчинила. На ній досі були червоні шати найманця, проте вона зняла більшу частину шовкових зав’язок, завдяки яким одяг щільно прилягав до тіла. Очі в неї були стомлені.
Коли Вашет побачила, що там стою я, її вуста міцно стиснулись, і я зрозумів: заговорю — вона не послухає. Тож я зробив жест «благання» й відступив у темряву, подалі від свічкового сяйва. Я вже знав її досить добре, щоб бути певним у її цікавості. Коли я відступив, її очі підозріливо примружились, але повагавшись якусь мить, вона пішла за мною. Меча із собою не взяла.
Ніч була ясна, і нам освітлював шлях кавалок місяця. Я повів Вашет у пагорби, подалі від школи, подалі від розсіяних будиночків і крамничок Герта.
Пройшовши понад милю, ми дісталися того місця, яке я обрав. Маленького гайка з високою купою каміння, що приховає будь-який шум від сплячого містечка.
Між деревами падало навскіс місячне сяйво, освітлюючи темні силуети на крихітному відкритому просторі, що заховався між каменів. Там стояли дві маленькі дерев’яні лавки. Я обережно взяв Вашет попід руку і провів її до лавок.
Я поволі сягнув у глибоку підвітряну тінь одного з дерев неподалік і витягнув свій шейд. Обережно накинув його на низьку гілку так, що він повис між нами темною фіранкою.
Відтак я сів на другу лаву, нагнувся й узявся за застібки на футлярі своєї лютні. Коли вони одна за одною розстебнулися, лютня у футлярі видала знайомий гармонійний звук, неначе рвалася на волю.
Я дістав її та обережно заграв.
