Попри це, вона була не надто доросла. Може, річ у її мініатюрності чи личку у формі сердечка, та на вигляд їй було трохи за двадцять.
— Можна поговорити твоєю мовою? — запитала вона атурською. — Це було б люб’язно з твого боку. Мені треба попрактикувати розмовну мову.
— Радо долучуся до тебе, — відповів я атурською. — Ти говориш дуже добре. Заздрю. Сам я, говорячи адемічною, почуваюся якимось здоровим бурмилом, що тупає у важких чоботях.
Пенте нагородила мене ледь помітною сором’язливою усмішкою, а тоді прикрила рота рукою та трохи зашарілася.
— Усміхатися — це правильно?
— Правильно і ввічливо. Така усмішка показує трохи веселості. А це ідеально, позаяк я трішечки пожартував.
Пенте прибрала руку й повторила сором’язливу усмішку. Вона була чарівлива, наче весняні квіти. Від погляду на неї мені легшало на серці.
— За звичайних обставин, — пояснив я, — я відповів би на твою усмішку усмішкою. Але тут я побоююся, що інші можуть сприйняти це як неґречність.
— Будь ласка, — промовила вона і зробила кілька жестів — досить широких, щоб їх побачили всі. «Сміливе запрошення. Уклінне прохання. Фамільярне привітання». — Я мушу практикуватися.
Я всміхнувся, хоч і не так широко, як усміхнувся б зазвичай. Почасти з обережності, а почасти — через біль в обличчі.
— Приємно всміхатися знову, — сказав я.
— Я відчуваю тривожність за своє усміхання, — вона спробувала зробити жест і зупинилася. Вираз її обличчя змінився, очі трохи примружилися, неначе вона була роздратована.
— Це? — запитав я, показавши жест «легка тривога».
Вона кивнула.
— Як зробити це обличчям?
— Отак, — я трохи зсунув брови докупи. — А ще ти, як жінка, зробила б отак, — я трохи стиснув губи. — Я зробив би так, бо чоловік, — і натомість трохи опустив кутики рота.
Пенте невиразно поглянула на мене. «Жах».
— У чоловіків і жінок по-різному? — запитала вона. В її голосі відчувалася недовіра.
— Лише іноді, — заспокоїв я її. — І лише у дрібницях.
— Стільки всього, — сказала вона, дозволивши собі нотку відчаю в голосі. — У рідних зрозумілий кожен дрібний порух обличчя. Людина зростає та стежить за ними. Знає все, що в них є. Ті друзі, з якими в тебе юність, коли ти ще не знаєш, що не треба всьому всміхатися. З ними просто. Але це… — вона похитала головою. — Як можна пам’ятати, коли правильно показувати зуби? Як часто я маю торкатись очей?
— Розумію, — сказав я. — Я дуже добре розмовляю своєю мовою. Можу виражати найтонші смисли. Але тут від цього жодної користі, — і зітхнув. — Зберігати незворушне обличчя дуже важко. Мені здається, ніби я постійно затамовую подих.
— Не постійно, — відповіла Пенте. — Ми не завжди маємо незворушні обличчя. Коли людина з… — вона замовкла, а тоді швидко зробила жест «вибачення».
— У мене немає близьких, — зауважив я. «Легкий жаль». — Я сподівався на зближення з Вашет, але сьогодні, боюся, зіпсував це.
Пенте кивнула.
— Я бачила, — простягнула руку і провела великим пальцем ізбоку по моєму обличчю. Палець холодив опухлість. — Ти, напевно, її розсердив дуже.
— Я сам здогадуюся за дзвоном у вухах, — відповів я.
Пенте хитнула головою.
— Ні. Твої сліди, — цього разу вона показала на власне лице. — З іншим це могло би бути помилкою, та Вашет не стала б залишати таких, якби не бажала, щоб побачили всі.
У мене в животі обірвалося дно, а моя рука несвідомо піднялася до обличчя. Ну звісно. Це було не просто покарання. Це було послання до всього Адемре.
— Оце я дурень, — тихо промовив я. — Досі до мене не доходило.
Ми кілька хвилин їли мовчки, а тоді я спитав:
— Чому ти сьогодні прийшла посидіти зі мною?
— Побачивши тебе сьогодні, я подумала, що чула про тебе від багатьох людей. Але не знаю про тебе нічого з особистого знання.
Пауза.
— А що кажуть інші? — запитав я з невеличкою іронічною усмішкою.
Пенте простягнула руку, щоб торкнутися кінчиками пальців кутика мого рота.
— Оце, — сказала вона. — Що означає зігнута усмішка?
«Легка насмішка», — пояснив я жестом.
— Але із себе, не з тебе. Я здогадуюся, що вони кажуть.
— Не все погане, — лагідно зауважила вона.
Пенте підвела погляд на мене, а тоді зазирнула мені в очі. Її сірі очі на маленькому личку здавалися величезними, а ще дещо темнішими, ніж зазвичай. Вони були такі яскраві та ясні, що, коли Пенте всміхнулася, мені від цього видовища мало не розбилося серце. Я відчув, як в очах забриніли сльози, і швидко опустив погляд, знітившись.
— Ой! — тихо мовила вона й поспіхом додала жест «збентежене вибачення». — Ні. Я помиляюся в усміханні й торканні очей. Я мала на увазі оце. — «Лагідне підбадьорювання».
— Ти не помиляєшся з усміханням, — зауважив я, не підводячи погляду, і люто закліпав у намаганні позбутися сліз. — Це несподівана ласка в день, коли я на таку не заслуговую. Ти перша, хто заговорив зі мною за власним бажанням. А твоєму обличчю властива привабливість, від якої мені болить серце, — я зобразив лівою рукою «вдячність», радіючи, що не треба зазирати Пенте в очі, щоб показати їй, як я почуваюся.
