Я витер піт на долоні й, пішовши вздовж стежки, взявся за дерев’яне руків’я дуельного меча. Червоні шати Карсерет були щільно закріплені на її довгих руках і широких плечах. Шкіряні ремені, якими вона користувалася, були ширші й товщі, ніж у Темпі. Також видавалося, що забарвлення в них яскравіше; не знаю, чи не пофарбувала вона їх спеціально до того дня. Підійшовши ближче, я угледів, що в Карсерет іще стухають залишки синця під оком.
Побачивши, що я за нею стежу, Карсерет повільним цілеспрямованим рухом відкинула свій дерев’яний меч. Вона показала жест «зневага» досить широко, щоб його було видно на півгрошових місцях у хвості натовпу.
Юрба забурмотіла, і я зупинився, не знаючи напевне, що робити. Трохи подумавши, також поклав тренувальний меч край стежини та продовжив іти.
Карсерет чекала посередині плаского, порослого травою кола футів із тридцять у діаметрі. Земля там була м’яка, тож за звичайних обставин я не боявся б, що мене кинуть. Але саме за звичайних. Вашет уже пояснила мені різницю між киданням людини на землю й киданням людиною
Ще перебуваючи не надто близько, я став у вже знайому бійцівську стійку. Здійняв руки, зігнув коліна і притлумив бажання стати навшпиньки, бо знав, що відчую себе швидшим і в результаті зіпсую рівновагу. Я глибоко вдихнув, аби заспокоїтись, і поволі посунув до Карсерет.
Карсерет стала в подібну стійку і, не встиг я опинитися там, куди вона могла дотягнутися, зробила обманний випад у мій бік. Вона просто злегка ворухнула долонею та плечем, але я через тривогу щиро купився на це й відскочив, як переляканий кролик.
Карсерет опустила руки та стала прямо, облишивши бійцівську стійку. «Веселість, — сказала вона широким жестом, — запрошення». А тоді покликала мене до себе обома руками. Я почув, як із натовпу внизу долинуло кілька смішків.
Хай як принижувало її ставлення, я жадав скористатися з того, що вона втратила пильність. Я покрокував уперед і обережно спробував зробити «руки-ножі». Надто обережно. Тож Карсерет відступила, навіть не підіймаючи рук для захисту.
Я знав, що вона перевершує мене як бійця. Отже, моєю єдиною надією було зіграти на її емоціях, які вже розгорілися. Якщо я зможу її розлютити, вона може наробити помилок. Якщо вона наробить помилок, я, можливо, зумію перемогти.
— Першим був Чейл, — проказав я й нагородив її найширшою, найбільш варварською усмішкою, на яку був здатен.
Карсерет підступила на крок ближче.
— Зараз я розчавлю твої гарненькі ручки, — процідила вона бездоганною атурською. Ще не договоривши, простягнула руку й несамовито спробувала за мене вхопитися.
Вона намагалася злякати мене, щоб я відсахнувся й утратив рівновагу. І, якщо чесно, від її відверто отруйного голосу хотілося зробити саме це.
Але я був готовий. Я опирався несвідомому бажанню відсторонитися. При цьому я на мить заціпенів, не відступаючи й не просуваючись.
Ясна річ, саме цього й чекала насправді Карсерет — півсекундного вагання, поки я боротимусь із бажанням утекти. Вона подолала відстань між нами за один легкий крок і впіймала мене за зап’ясток. Долоня в неї була міцна, як залізний обруч.
Я не думаючи скористався цікавою дворучною версією «проривного лева» від Селеан. Ідеальною для маленької дівчинки, що пручається в руках дорослого чоловіка, чи безнадійно перевершеного музиканта, що намагається втекти від адемської найманки.
Я повернув собі контроль над рукою, і цей нестандартний рух трішечки здивував Карсерет. Я скористався цим і швидко атакував «сіянням ячменю», добряче вдаривши кісточками пальців по м’ясу зі внутрішнього боку її біцепса.
Удар був не сильний: надто вже близько до неї я перебував. Але якби мені вдалося влучити по нерву як треба, від цього удару в неї заніміла б рука. Це не просто ослабило б Карсерет із лівого боку, а ускладнило б усі рухи кетану, що передбачають застосування двох рук. Суттєва перевага.
Я досі залишався дуже близько, тож негайно долучив до «сіяння ячменю» «поворот жорен», а тоді коротко та твердо штовхнув Карсерет, аби позбавити її рівноваги. Мені вдалося торкнутись її обома руками й навіть відштовхнути її назад дюйми на чотири, але рівноваги Карсерет і близько не втратила.
Тоді я побачив її очі. Колись я вже думав, що вона сердита, але порівняно з цією миттю то було дрібницею. Тепер я зумів ударити її по-справжньому. І не один раз, а двічі. Варвар, який навчався менш ніж два місяці, двічі вдарив її на очах у всіх у школі.
Я не можу описати її вигляд. А якби й міг, то це не пояснило б вам, як усе було насправді, бо її лице залишалося майже цілковито байдужливим. Натомість скажу от що. Я за всеньке життя нікого не бачив таким лютим. Ані Емброуза. Ні Гемма. Ні Денну, коли я розкритикував її пісню, ні мейра, коли я йому опирався. Їхній гнів був блідою свічкою порівняно з вогнем кузні, що палав у очах Карсерет.
