Страх мудреця полностью

Але навіть тоді, коли її гнів розквітнув сповна, вона продовжувала цілковито контролювати себе. Вона не кидалася несамовито в атаку й не гарчала на мене. Тримала слова в собі, спалюючи їх, наче хмиз.

У цьому бою я не міг перемогти. Однак мої руки рухалися машинально, навчені за сотні годин тренувань користатися з її близькості. Я ступив уперед і спробував ухопитися за неї, щоб виконати «грім угору». Її руки викинулися вперед, відбиваючи напад. А тоді Карсерет атакувала «човнярем на причалі».

Мені здається, що вона не сподівалася дотягнутися. Більш компетентний супротивник уникнув би цього чи заблокував би. Однак я дозволив собі поставити ноги трохи неправильно, тож утратив рівновагу, рухався повільно, а її нога влучила мені в живіт і штовхнула.

«Човняр на причалі» — це не швидкий удар ногою, що має ламати кістки. Це удар ногою, що позбавляє супротивника рівноваги. Позаяк я вже втратив рівновагу, він одразу збив мене з ніг. Я неприємно гепнувся на спину, а тоді покотився й зупи­нився, перетворившись на негарне плетиво кінцівок.

Тут дехто міг би сказати, що я невдало впав і явно був занадто отетерілий, щоб стати на ноги та продовжити бій. Ще хтось міг би сказати, що падіння, хоч і було незграбне, вийшло не таким уже й жорстким, а я, звісно, ставав на ноги й після дечого гіршого.

Особисто я вважаю, що межа між отетерінням і мудрістю часом буває дуже тонкою. Наскільки тонкою, мабуть, вирішувати вам.

— Що ти собі думав? — поцікавився Темпі. «Розчарування. Суво­ра догана». — Яким дурнем треба бути, щоб відкласти меча?

— Вона перша відкинула меч! — обурився я.

— Лише для того, щоб тебе приманити, — сказав Темпі. — Лише заради пастки.

Я пристібав піхви Цезури так, щоб її ефес повис у мене над плечем. Після мого програшу особливих церемоній не було. Маґвін просто повернула мій меч і всміхнулася мені, втішно погладжуючи по руці.

Я подивився, як унизу поволі розсіюється натовп, і показав Темпі жест «увічлива недовіра».

— Мені слід було залишити меч при собі, коли вона була беззбройна?

— Так! — «Цілковита згода». — Вона вп’ятеро краща бійчиня, ніж ти. У тебе міг би бути шанс, якби ти залишив при собі меч!

— Темпі має рацію, — почув я голос Шегін позаду себе. — Знання ворога відповідає летані. Коли бій неминучий, розумний боєць користується будь-якою перевагою.

Я повернувся й побачив, як вона крокує стежкою вниз. Поряд із нею йшла Пенте.

Я зробив жест «увічлива впевненість».

— Якби я залишив меча при собі й переміг, люди подумали б, що Карсерет була дурною, і зненавиділи б мене за те, що я дістав незаслужений ранг. А якби я залишив меча при собі та програв, це стало би приниженням. Ані те, ані те не грає мені на руку, — я по черзі глянув на Шегін і Темпі. — Хіба я помиляюся?

— Тут ти не помиляєшся, — сказала Шегін. — Але Темпі також не помиляється.

— Перемоги слід прагнути завжди, — мовив Темпі. «Твердість».

Шегін повернулася до нього й додала:

— Успіх понад усе. Для успіху не завжди потрібна перемога.

Темпі зробив жест «шаноблива незгода» й відкрив рота для відповіді, але Пенте заговорила першою, перебивши його:

— Квоуте, ти не забився, коли впав?

— Забився, але не сильно, — відповів я та з острахом поворушив спиною. — Може, дістав кілька синців.

— Тобі є що на них нанести?

Я хитнув головою.

Пенте ступила вперед і взяла мене за передпліччя.

— У мене вдома дещо є. Ми залишимо цих двох — хай собі обговорюють летані. Хтось мусить обробити твої ушкодження, — вона взялася лівою рукою за моє передпліччя, тож її слова вирізнялися відсутністю емоційного забарвлення.

— Звісно, — озвалася за мить Шегін, і Темпі квапливо зробив жест «згода». Однак Пенте вже рішуче вела мене донизу.

Ми пройшли десь із чверть милі. При цьому Пенте легенько тримала мене за передпліччя.

Урешті вона заговорила атурською зі своїм характерним легким акцентом.

— Ти забився досить сильно, щоб потребувати якоїсь мазі? — запитала вона.

— Та ні, — визнав я.

— Я так і думала, — сказала вона. — Однак я після програшу в бою рідко бажаю, щоб хтось розказував мені, як я програла, — Пенте зблиснула ледь помітною, потайною усмішкою.

Я всміхнувся у відповідь.

Ми продовжували йти, а Пенте все тримала мене за руку, непомітно ведучи нас через гайок, а відтак — угору вздовж крутої стежки, вирізьбленої в невеликій скелі. Урешті ми прийшли до усамітненої долини, вкритої килимом із диких папавлерів, які квітли серед трави. Їхні розпущені криваво-червоні пелюстки були майже такого самого кольору, як найманський одяг Пенте.

— Вашет розповідала мені, що ви, варвари, маєте дивні ритуали, пов’язані зі статевими зносинами, — мовила Пенте. — Вона казала, що якби я побажала лягти з тобою в ліжко, то мені слід було би привести тебе до квітів, — обвела жестом усе довкола себе. — Ці — найкращі, які я змогла відшукати в цю пору року, — Пенте очікувально поглянула на мене.