— А… — проказав я. — Напевно, Вашет трохи з тебе пожартувала. Чи, може, пожартувала з мене, — Пенте насупилась, і я квапливо продовжив: — Але у варварів дійсно існує чимало ритуалів, які передують статевим зносинам. У нас усе дещо складніше.
Пенте зробила жест «понуре роздратування».
— Мені нема чого дивуватися, — заявила вона. — Усі розповідають історії про варварів. Почасти цього вимагає навчання, щоб я могла непогано триматися поміж ваших. — «Іронічне “однак”». — А позаяк я ще не бувала поміж них, історії також розповідають, щоб подражнити мене.
— Які історії? — запитав я, згадуючи, що чув про Адем і летані до зустрічі з Темпі.
Вона знизала плечима. «Легке зніяковіння».
— Це якась дурня. Кажуть, у варварів усі чоловіки здоровезні, — Пенте показала кудись значно вище за свою голову, зображаючи людину понад сім футів на зріст. — Наден розповідав мені, що ходив до містечка, в якому варвари їли суп із багнюки. Кажуть, варвари ніколи не купаються. Кажуть, варвари п’ють власну сечу, бо вважають, що так проживуть довше, — вона похитала головою, сміючись і показуючи жест «нажахана веселість».
— Тобто, — поволі запитав я, — ви своєї сечі не п’єте?
Пенте застигла, так і не досміявшись, і поглянула на мене. Її личко й руки виражали спантеличену, винувату суміш зніяковіння, огиди й недовіри. То був такий чудернацький клубок емоцій, що я мимоволі розсміявся. Коли до неї дійшло, що це жарт, я побачив, як вона розслабилася.
— Розумію, — сказав я. — Ми розповідаємо схожі історії про адемів.
У неї спалахнули очі.
— Ану розкажи, як я розказала тобі. Це справедливо.
З огляду на те, як відреагував Темпі, коли я розповів йому про словесний вогонь і летані, я вирішив поділитися чимось іншим.
— Кажуть, ті, хто приймає червоні шати, ніколи не вступають у статеві зносини. Кажуть, ви вкладаєте цю енергію в кетан, і саме тому ви такі добрі бійці.
Тут Пенте розреготалася.
— Якби це було так, я ніколи не дійшла б до третього каменя, — заявила вона. «Іронічна веселість». — Якби вміння битися давало утримання від статевих зносин, бували б такі дні, коли я навіть кулака не стиснула б.
Тут я відчув, як мій пульс трохи прискорився.
— І все ж, — додала вона, — я здогадуюся, звідки взялася ця історія. Напевно, вони думають, ніби ми не вступаємо у статеві зносини, бо жоден адем не ліг би в ліжко з варваром.
— А… — дещо розчаровано озвався я. — Тоді чому ти привела мене до квітів?
— Тепер ти належиш Адемре, — невимушено мовила вона. — Тепер, гадаю, до тебе звертатиметься багато хто. Ти маєш миле личко, та й важко не зацікавитися твоїм гнівом.
Пенте зупинилася й багатозначно опустила погляд.
— Ну, хіба що ти хворий…
Тут я зашарівся.
— Що?! Ні! Звісно, ні!
— Ти певен?
— Я навчався в Медиці, — дещо сухо пояснив я. — Найвидатнішій медичній школі в цілому світі. Я знаю все про хвороби, які можуть виникнути в людини, про те, як їх виявляти, та про їх лікування.
Пенте скептично поглянула на мене.
— Конкретно в тобі я не сумніваюсь. Але добре відомо, що варвари доволі часто хворіють на статеві недуги.
Я похитав головою.
— Це просто ще одна дурнувата історія. Запевняю тебе: варвари не заразніші за адемів. Ба більше, я гадаю, що ми можемо бути менш заразні.
Вона хитнула головою. Її погляд став серйозним.
— Ні. Тут ти помиляєшся. Скільки зі ста варварів, на твою думку, мають такі недуги?
На це було просто відповісти: я знав відповідну статистику завдяки Медиці.
— Зі ста? Може, п’ятеро. Серед тих, хто працює в борделях чи вчащає до таких закладів, звісно, більше.
На обличчі Пенте відбилась явна огида. Вона здригнулася.
— Зі ста адемів таких недуг не має жоден, — твердо сказала вона. «Однозначно».
— Ой, та ну тебе, — я підняв руку і склав пальці колом. — Жоден?
— Жоден, — підтвердила вона з похмурою впевненістю. — Підхопити щось таке можна лише від варвара, і тих, хто подорожує, застерігають.
— А якби ти підхопила хворобу від іншого адема, який не зберігав обережності в мандрах? — запитав я.
Крихітне, схоже на сердечко личко Пенте спохмурніло. Вона роздула ніздрі.
— Від одного зі своїх? — «Безмежний гнів». — Якби хтось із Адемре раптом передав мені хворобу, я була б розлючена. Я кричала би з кручі про те, що він скоїв. Я зробила б так, що жити йому стало би боляче, як від перелому.
Вона зробила жест «огида», легко погладивши свою сорочку. То було перше слово жестової мови адемів, яке я дізнався від Темпі.
— Далі я подалася б у довгий шлях за гори, до Талю, щоб вилікуватися від неї. Навіть якби подорож тривала два роки й не принесла школі грошей. І тоді ніхто не став би думати про мене гірше.
Я кивнув самому собі. Логічно. Якби було інакше, то з таким ставленням до статевої близькості, як у них, хвороби стрімко поширювалися б серед населення.
Я побачив, що Пенте очікувально дивиться на мене, і сказав:
— Дякую за квіти.
Вона кивнула й підступила ближче, підвівши погляд на мене. В її очах відбивався захват, і вона сором’язливо всміхалася. Відтак її личко посерйознішало.
— Цього достатньо для задоволення ваших варварських ритуалів чи треба зробити щось іще?
