Урешті ми перемістилися з трав’янистого поля до купалень, а відтак — до будинку Пенте, що складався з двох затишних кімнаток, зведених попід схилом кручі. Місяць висів у небі й уже доволі давно стежив за нами крізь вікно, хоч я й сумнівався, що ми показували йому щось таке, чого він іще не бачив.
— Цього тобі достатньо? — засапано спитав я. Ми лежали поряд у її приємно просторому ліжку. На наших тілах обсихав піт. — Якщо ти забереш іще чимало гніву, мені може забракнути його для мовлення чи дихання.
Моя долоня лежала на пласкій поверхні її живота. Шкіра в неї була м’яка і гладенька, проте коли Пенте сміялася, я відчував, як підскакують м’язи в неї на животі, стаючи твердими, наче листи сталі.
— Наразі його досить, — запевнила вона. В її голосі добре відчувалося виснаження. — Якби я залишила тебе порожнім, наче плід, із якого повністю вичавили сік, Вашет засмутилася б.
Я, попри довгий день, був напрочуд жвавий, а мої думки були ясні та зрозумілі. Я згадав дещо з того, що Пенте казала раніше.
— Ти згадувала, що жінка знає багато способів використати свій гнів. У який спосіб жінка може використовувати його так, як не може чоловік?
— Ми навчаємо, — відповіла Пенте. — Даємо імена. Ведемо лік дням і дбаємо про плавний кругообіг речей. Саджаємо рослини. Робимо дітей, — вона знизала плечима. — Багато як.
— Чоловік теж може таке робити, — зауважив я.
Пенте захихотіла.
— Ти помилився зі словом, — сказала вона й почухала мені підборіддя. — Чоловік робить собі бороду. Дитина — це дещо інше, і ви тут ні до чого.
— Ми не виношуємо дітей, — погодився я, трохи образившись. — Але все одно відіграємо певну роль у їх створенні.
Пенте повернулася до мене, всміхаючись так, ніби я пожартував. А тоді її усмішка стухла. Пенте сперлася на лікоть і поглянула на мене ще на одну довгу мить.
— Ти це серйозно?
Побачивши на моєму обличчі спантеличення, вона вирячила очі від подиву й сіла на ліжку.
— Це правда! — вимовила Пенте. — Ти віриш у чоловіків-матерів! — вона почала хихикати, затуливши нижню половину личка обома руками. — Я ніколи не думала, що це правда! — опустила ліву руку, показуючи захоплену усмішку, і зробила жест «вражений захват».
Я відчував, що маю роздратуватись, але сил на це якось не ставало. Можливо, в її словах про те, що чоловіки віддають свій гнів, була частка правди.
— Хто такі чоловіки-матері? — запитав я.
— Ти не жартуєш? — поцікавилася вона, досі наполовину затуляючи усмішку рукою. — Ти справді віриш, що дитину в жінку вкладає чоловік?
— Ну… так, — дещо ніяково вимовив я. — У певному розумінні. Для створення дитини потрібні чоловік і жінка. Мати й батько.
— У вас є для цього слово! — захоплено сказала Пенте. — Це мені теж казали. На додачу до історій про суп із багнюки. Але я ніколи не думала, що це — правдива історія!
Тут уже сів і я, стривожившись.
— Ти ж знаєш, звідки беруться діти? — поцікавився я, зробивши жест «щира серйозність». — Діти з’являються від того, чим ми займалися більшу частину дня.
Пенте на мить витріщилася на мене у враженому мовчанні, а тоді безпорадно розреготалася. Вона кілька разів спробувала заговорити, але сміх поборював її знову, варто їй було поглянути на вираз мого обличчя.
Пенте поклала руки на живіт і потицяла в нього, неначе спантеличившись.
— Де моя дитина? — опустила погляд на свій плаский живіт. — Може, я всі ці роки неправильно зближувалася… — коли вона засміялася, м’язи в неї на животі затремтіли, утворюючи візерунок, схожий на черепашачий панцир. — Якщо твої слова правдиві, то в мене має бути сто дітей. П’ятсот дітей!
— Це стається не щоразу, коли трапляється статева близькість, — пояснив я. — Жінка готова до дитини лише в певний час.
— А ти робив це? — запитала вона, глипаючи на мене з удаваною серйозністю, тимчасом як її вуста злегка розтягувалися в усмішці. — Створював дитину разом із жінкою?
— Старався такого не робити, — відповів я. — Є така трава, що зветься сильфій. Я жую її щодня, і вона не дає мені залишити в жінці дитину.
Пенте похитала головою та сказала:
— Знову ваші варварські статеві ритуали. Там, звідки ти родом, дитина виходить і тоді, як чоловіка приводять до квітів?
Я вирішив піти іншим шляхом.
— Якщо чоловіки не допомагають створювати дітей, то як ти пояснюєш те, що немовлята зовні схожі на своїх тат?
— Немовлята схожі на сердитих дідів, — заявила Пенте. — Лисі та з… — вона завагалася, торкаючись щоки. — …зі складками на обличчях. Може, тоді дітей створюють лише старі діди? — дурнувато всміхнулася.
— А як щодо кошенят? — запитав я. — Ти ж бачила виводок кошенят. Коли біла кішка й чорний кіт вступають у статеві зносини, виходять як білі, так і чорні кошенята. А також кошенята обох кольорів.
— Завжди? — спитала вона.
— Не завжди, — визнав я. — Але здебільшого — так.
— А що, як з’являється жовте кошеня? — запитала вона.
Сформулювати відповідь я не встиг: Пенте махнула рукою на це запитання.
— Кошенята тут, у принципі, ні до чого, — заявила вона. — Ми не такі, як тварини. Ми не маємо тічки. Не відкладаємо яйця. Не виробляємо кокони, плоди чи насіння. Ми не собаки, не жаби й не дерева.
