Страх мудреця полностью

Крін окинула поглядом моє тіло, витріщаючись на роздерту закривавлену сорочку.

— У вас… — голос застряг у неї в горлі, і вона ковтнула. — У вас усе гаразд?

Я мовчки кивнув. Нарешті осмілівши достатньо, щоб оглянути свою рану, я виявив, що мені врятував життя плащ Фелуріян. Аллеґів ніж не розпоров мені нутрощі, а просто залишив довгий неглибокий поріз у мене на животі. Також Аллеґ зіпсував цілком добру сорочку, та з огляду на всі обставини мені важко було журитися через це.

Я оглянув підкову, а тоді міцно прив’язав її вологою смугою вичиненої шкіри до кінця довгої прямої гілки. Зняв із вогню казанок із вівсом і встромив підкову у вугілля.

Крін, яка, схоже, трохи оговталася від шоку, поволі підій­шла ближче, пильно дивлячись на ряд тіл по той бік вогню. Я просто розклав їх приблизно рядком. Вийшло неохайно. Тіла були заляпані кров’ю, а їхні рани зяяли нічим не прикриті. Крін витріщилася так, ніби боялася, що вони знову почнуть рухатися.

— Що ви робите? — урешті запитала вона.

У відповідь я витягнув розпечену підкову з вугілля під вогнем і підійшов до найближчого тіла. Воно належало Тімові. Я притиснув гаряче залізо до тильного боку його невідтятої руки. Шкіра задиміла, зашипіла і прилипла до металу. За мить я прибрав його, лишивши на білій шкірі Тіма чорний опік. Розірване коло. Я повернувся до вогню і знову заходився нагрівати залізо.

Крін стояла мовчки, надто ошелешена, щоб нормально відреагувати. А втім, гадаю, що нормальної реакції на таку ситуацію й бути не могло. Однак Крін не закричала й не втекла, хоч я цього й боявся. Вона просто поглянула на розірване коло й повторила:

— Що ви робите?

Коли я нарешті заговорив, мій голос видався чудним моїм власним вухам.

— Усі едема ру — одна родина, — пояснив я. — Наче замкнене коло. Навіть якщо одні з нас незнайомі іншим, ми все одно рідні, все одно близькі. Ми мусимо бути такими, бо завжди, хай куди йдемо, лишаємося чужими. Ми розсіяні, і нас не­навидять.

Ми маємо закони. Правила, яких дотримуємо. Коли один із нас скоює щось непростиме чи невиправне, якщо він ризикує безпекою чи честю едема ру, таку людину вбивають і таврують розірваним колом, щоб показати, що вона вже не одна з нас. Так чинять рідко. В цьому рідко виникає потреба.

Я витягнув залізо з вогню й підійшов до наступного тіла. Отто. Я притиснув залізо до тильного боку його долоні й послухав, як він шипить.

— Це були не едема ру. Але вони прикидалися ними. Робили те, чого не зробив би жоден едема, тому я стараюся, щоб світ знав: вони не належали до нашої родини. Ру не роблять того, що скоїли ці люди.

— Але ж фургони… — заперечила Крін. — Інструменти.

— Вони не були едема ру, — твердо сказав я. — Вони, мабуть, навіть справжніми артистами не були — просто ватага злодіїв, які вбили гурт ру і спробували посісти їхнє місце.

Крін витріщилася на тіла, а тоді — знову на мене.

— То ви вбили їх за прикидання едема ру?

— За прикидання ру? Ні, — я повернув залізо у вогонь. — За вбивство трупи ру та крадіжку її фургонів? Так. За те, що вони скоїли з тобою? Так.

— Але якщо вони не ру… — Крін поглянула на яскраво розфарбовані фургони. — Як?

— Мені самому цікаво, — відповів я. Знову витягнувши розірване коло з вогню, перейшов до Аллеґа і притиснув коло до його долоні.

Лжеартист смикнувся й заволав, прокидаючись.

— Він не мертвий! — пронизливо скрикнула Крін.

Я вже оглядав його рану.

— Він мертвий, — холодно промовив я. — Просто ще не припинив рухатися, — повернувся, щоб зазирнути йому в очі. — Що скажеш, Аллеґу? Як ти роздобув двійко фургонів едема?

— Паршивий ру, — лайнувся він на мене з осоловілою ­зухвалістю.

— Так, — погодився я, — правильно. А ти — ні. То як ти дізнав­ся про знаки та звичаї моєї родини?

— А ти як дізнався? — запитав він. — Ми знали слова, рукостискання. Знали воду, вино, пісні до вечері. Як дізнався ти?

— Ти думав, що можеш мене обдурити? — сказав я, відчуваючи, як гнів знову стискається в мені пружиною. — Це моя родина! Як я міг не знати? Ру не чинять так, як учинили ви. Ру не крадуть, не викрадають дівчат.

Аллеґ із глузливою усмішкою захитав головою. На зубах у нього була кров.

— Усі знають, чим промишляє ваш брат.

Я вибухнув люттю.

— Усі думають, ніби знають! Уважають чутки за правду! Ру так не чинять! — я несамовито обвів усе довкола себе руками. — Люди просто так думають через таких, як ти! — мій гнів розпалився ще дужче, і я зрозумів, що кричу. — А тепер скажи мені те, що я хочу знати, бо інакше сам Бог заридає, як почує, що я з тобою зробив!

Аллеґ поблід і мимохіть ковтнув, перш ніж до нього повернувся голос.

— Були один старий, його дружина й іще кілька музикантів. Я пів року подорожував із ними як охоронець. Урешті вони взяли мене до себе, — він засапався й важко задихав, намагаючись повернути собі нормальне дихання.

Він сказав достатньо.

— Отже, ти вбив їх.

Аллеґ енергійно замотав головою.

— Ні… атакували на дорозі, — він кволо показав жестом на інші тіла. — Вони заскочили нас зненацька. Інших музикантів було вбито, але мене просто… вивели з ладу.