«
Мій погляд сфокусувався на Крін. Її волосся було розметане вітром, а юне личко — стомлене. Вона несміливо поглянула на мене.
— Пане! Вже доволі темно.
Я роззирнувся довкола й побачив, як зі сходу поволі насуваються сутінки. Я втомився, мов собака, і коли ми зупинились опівдні, щоб пообідати, провалився в сон наяву.
— Крін, зви мене просто Квоут. Дякую, що штурхнула під лікоть. Я думав про дещо інше.
Крін зібрала хмиз і розпалила багаття. Я розсідлав коней, а тоді погодував і почистив їх. Виділив кілька хвилин і на встановлення намету. За звичайних обставин я з таким не морочуся, та для нього знайшлося місце на конях, а дівчата, як мені здавалося, не звикли спати не у приміщенні.
Закінчивши з наметом, я усвідомив, що приніс лиш одну запасну ковдру із запасів трупи. Якщо я хоч трохи на цьому розуміюся, цієї ночі також буде студено.
— Вечеря готова! — почув я голос Крін.
Я закинув ковдри, свою й запасну, в намет і попрямував назад, туди, де закінчувала вона. Крін добре попрацювала з тим, що було під рукою. Картопляний суп із беконом і смаженим хлібом. Також серед вугілля примостився зелений гарбуз.
Мене тривожила Еллі. Вона весь день залишалася незмінною, мляво ходила, геть не говорила й не реагувала, коли Крін чи я до неї зверталися. Її очі за дечим стежили, та думки в них видно не було. Ми з Крін на власному гіркому досвіді дізналися: якщо залишити її наодинці із собою, вона перестане йти або зійде з дороги, якщо щось упаде їй в око.
Коли я сів, Крін передала мені миску й ложку.
— Пахне смачно, — похвалив я її.
Вона відповіла напівусмішкою й насипала ще одну миску, для себе. Почала наповнювати третю, а тоді завагалася, зрозумівши, що Еллі не може їсти сама.
— Не хочеш супу, Еллі? — запитав я нормальним голосом. — Він смачно пахне.
Вона отетеріло сіла біля вогню, вдивляючись у порожнечу.
— Хочеш мого? — запитав я так, ніби поділитися ним було найприроднішою річчю на світі. Наблизився до неї й подмухав на ложку із супом, щоб її остудити. — Ось, давай.
Еллі механічно з’їла її, злегка повернувши голову в мій бік, до ложки. В її очах відбивався танець вогню. Вони скидалися на вікна порожнього будинку.
Я знову подмухав на повну ложку і простягнув її білявці. Вона відкрила рота лише тоді, коли ложка торкнулась її губ. Я повів головою, намагаючись зазирнути за світло вогню, що танцювало в її очах, у відчайдушній надії побачити в них що-небудь. Хоч щось.
— Ти, певно, Елл. Так? — невимушено промовив я й поглянув на Крін. — Скорочене від Еллі.
Крін безпорадно знизала плечима.
— Ми насправді не були подругами. Вона просто Еллі Енвотер. Донька бургомістра.
— Ми сьогодні, звісно, находилися, — продовжив я тим самим легким тоном. — Як твої ноги, Крін?
Крін продовжувала стежити за мною серйозними темними очима.
— Трохи поболюють.
— Мої теж. Не дочекаюся, коли можна буде роззутися. Елл, у тебе ноги болять?
Жодної реакції. Я згодував їй іще порцію супу.
— Ще й доволі жарко було. Одначе сьогодні має похолодати. Добра погода, саме для сну. Хіба не добре буде, Елл?
Жодної реакції. Крін і далі спостерігала за мною з того боку багаття. Я з’їв трохи супу й собі.
— Дійсно чудово, Крін, — щиро промовив я, а тоді знову повернувся до байдужої дівчини. — Елл, добре, що для нас готує Крін. Усе, що готую я, має смак кінського лайна.
Крін зі свого боку багаття спробувала засміятися з повним ротом супу. Результат вийшов передбачуваним. Мені здалося, ніби я побачив, як у очах Елл щось зблиснуло.
— Мав би кінські яблука — міг би зробити нам на десерт кінсько-яблучний пиріг, — заявив я. — Міг би, якби ви захотіли, зробити його сьогодні… — і поступово замовк так, що це прозвучало як запитання.
Елл ледь-ледь насупилася. На її лобі з’явилася маленька зморщечка.
— Ти, напевно, маєш рацію, — сказав я. — Вийшло б не надто добре. А хочеш натомість іще супу?
Ледь помітний кивок. Я дав їй одну ложку.
— Одначе він солонуватий. Тобі, мабуть, хочеться води.
Знову кивок. Я передав їй міх із водою, і Елл сама піднесла його до губ. Одну довгу-предовгу хвилину вона пила. Після нашого довгого денного переходу Елл, напевно, пересохла. Наступного дня мені варто було пильнувати її більше, щоб упевнитися, що вона п’є достатньо.
— Крін, не хочеш попити?
— Так, будь ласка, — озвалася та, не зводячи погляду з обличчя Елл.
Елл машинально простягнула міх із водою Крін. Вона тримала його просто над вогнем, і його лямка потягнулася по вугіллю. Крін швидко схопилася за неї, а тоді додала запізніле:
— Дякую, Елл.
