Я оглянув ряд тіл і відчув спалах люті, хоча вже все знав. Яким іще чином ці люди могли надбати два фургони едема з неторканими позначками?
Аллеґ тим часом знову заговорив.
— Я показував їм опісля… Як діяти наче трупа, — він ковтнув, долаючи біль. — Гарно було.
Я відвернувся, охоплений огидою. У певному розумінні він був одним із нас. Одним із нашої названої родини. Знання про це ускладнювало все вдесятеро. Я знов устромив підкову у вугілля від багаття, а тоді поглянув на дівчину, поки залізо нагрівалося. Поки Крін стежила за Аллеґом, її очі стали кремінними.
Не впевнений, чи правильно так чинити, я запропонував тавро їй. Її лице посуворішало, і вона забрала тавро.
Аллеґ, схоже, не розумів, що має статися, доки вона не притулила розпечене залізо до його грудей. Він заверещав і закрутився, та йому бракувало сили, щоб урятуватися, поки вона сильно притискала тавро до нього. Поки він кволо пручався від дотику заліза, вона скривилась, а в її очах забриніли сердиті сльози.
За одну довгу хвилину Крін прибрала залізо й випрямилася, тихенько плачучи. Я дав їй спокій.
Аллеґ підвів погляд на неї та якось примудрився знайти свій голос.
— Ох, дівчинко, ми ж повеселилися разом, чи не так? — вона припинила плакати й поглянула на нього. — Не…
Я різко копнув його в бік, перш ніж він устиг сказати щось іще. Він заціпенів у німому болю, а тоді плюнув у мене кров’ю. Я завдав іще одного удару ногою, і він обм’як.
Не знаючи, що ще робити, я прибрав тавро і знову почав його нагрівати.
Запала довга тиша.
— Еллі досі спить? — запитав я.
Крін кивнула.
— Як гадаєш, їй було б корисно побачити це?
Вона замислилася, витираючи лице долонею.
— Не думаю, — врешті сказала. — Не думаю, що вона
— Ви з Левіншира? — запитав я, щоб не допустити мовчання.
— Моя родина працює на землі трохи на північ від Левіншира, — мовила Крін. — Батько Еллі — бургомістр.
— Коли вони прийшли у ваше містечко? — запитав я, приклавши тавро до тильного боку другої долоні. У повітрі починав добре відчуватися солодкий запах обвугленої плоті.
— Який сьогодні день?
Я порахував у голові.
— Повалок.
— Вони прийшли до міста в теден, — дівчина ненадовго затихла. — П’ять днів тому? — в її голосі відбилася недовіра. — Ми раділи можливості побачити виставу й почути новини. Послухати музику, — вона опустила погляд. — Вони стояли табором на східній околиці міста. Коли я прийшла, щоб мені поворожили на долю, вони попросили мене повернутися того ж вечора. Вони здавалися дуже привітними, дуже цікавими.
Крін поглянула на фургони.
— Коли я з’явилася, всі вони сиділи довкола вогню. Вони співали мені пісень. Старенька дала мені чаю. Я навіть не думала… ну, тобто… вона була схожа на мою бабцю, — її погляд несподівано перейшов до тіла Енн, та потім віддалився від нього. — А що сталося далі, я не пам’ятаю. Я прокинулася в темряві в одному із фургонів. Була зв’язана й… — у Крін трохи урвався голос, і вона розсіяно потерла зап’ястки. Швидко озирнулася на намет. — Гадаю, Еллі теж дісталося запрошення.
Я закінчив таврувати їм долоні. Планував позначити їм і обличчя, та залізо повільно грілося у вогні, а ця робота мені швидко обридала. Я геть не спав, а гнів, який так довго палав дуже гаряче, вже догоряв, і після нього я почувався холодним і нечутливим.
Я показав рукою на казанок із вівсом, який зняв із вогню.
— Ти голодна?
— Так, — сказала вона, а тоді кинула погляд на тіла. — Ні.
— Я теж ні. Ходімо, розбудімо Еллі, а тоді рушаймо додому.
Крін помчала до намету. Коли вона зникла всередині, я повернувся до вервечки тіл.
— Хтось проти, щоб я покинув трупу? — запитав я.
Ніхто не був проти. Тож я пішов.
На те, щоб затягнути фургони в густу частину лісу й заховати їх, пішла година. Я знищив позначки едема на них і розпряг коней. Сідло було лиш одне, тож інших двох коней я навантажив харчами та всіма іншими переносними цінностями, які міг знайти.
Коли я повернувся разом із кіньми, на мене вже чекали Крін та Еллі. Чи, точніше, чекала Крін. Еллі просто стояла неподалік із невиразним обличчям і порожніми очима.
— Вмієш їздити верхи? — запитав я Крін.
Вона кивнула, і я вручив їй повіддя коня, на якому було сідло. Вона просунула одну ногу в стремено й зупинилася, хитаючи головою. Поволі опустила ногу назад.
— Я піду пішки.
— Думаєш, Еллі всиділа б на коні?
Крін поглянула туди, де стояла білявка. Один із коней обережно торкнувся її мордою й не дістав жодної реакції.
— Мабуть, так. Але не думаю, що це пішло б їй на користь. Після…
Я кивнув, бо зрозумів її.
— Тоді ми всі підемо пішки.
***
