Страх мудреця полностью

Ім’я хлопця чомусь збудило мою пам’ять. Джейсон? Раптом я запідозрив, що тільки-но зламав руку коханому Елл. Та мені чомусь не було через це прикро. Правду кажучи, так для нього було краще за все.

Роззирнувшись довкола, я побачив, як з облич чоловіків довкола мене зникає гнів, наче я за одну несподівану, шалену мить використав усі його запаси в місті. Натомість вони глипали на Джейсона з дещо зніяковілим виглядом, неначе хлопець перепрошував за них усіх.

Відтак я побачив, як дебелий, здоровий на вигляд чолов’яга біжить вулицею в супроводі ще десятка містян. Із виразу його обличчя я здогадався, що це батько Елл, бургомістр. Він прорвав­ся у скупчення жінок, схопив доньку в обійми й закружляв її.

У таких малих містечках бургомістри бувають двох різновидів. Перший — це лисуваті немолоді чоловіки доволі огрядної статури, які знаються на грошах, а якщо відбувається щось несподіване, найімовірніше, довго заламують руки. Другий — це високі плечисті чоловіки, чиї родини поступово стали заможними, бо двадцять поколінь гарували з плугами, як навіжені. Батько Елл належав до другого різновиду.

Чоловік підійшов до мене, продовжуючи обіймати доньку однією рукою за плечі.

— Я так розумію, дякувати за повернення наших дівчаток слід вам, — він простягнув мені руку для потиску, і я побачив, що передпліччя в нього забинтоване. Попри це, хват у нього був міцний. Чоловік усміхнувся найширшою усмішкою, яку я бачив, відколи покинув Сіммона в Університеті.

— Як рука? — запитав я, не усвідомлюючи, як це прозвучить. Усмішка бургомістра трохи померкла, і я швидко додав: — Я трохи навчався на зцілювача. І знаю, що з такими речами може бути важкувато дати собі раду далеко від дому. — «Живучи у краю, де думають, ніби ртуть — це ліки», — подумав я, та притримав язика.

Він знов усміхнувся, зігнув і розігнув пальці.

— Негнучка, та на цьому все. Лише трохи м’яса. Нас заскочили зненацька. Я дотягнувся до одного з них, але він штрикнув мене й утік. А як вам удалося забрати дівчаток у тих безбожних покидьків-ру? — він сплюнув.

— То були не едема ру, — виправив я. Мій голос прозвучав напруженіше, ніж мені хотілося б. — І навіть не справжні артисти.

Усмішка бургомістра знову почала меркнути.

— Про що ви?

— То були не едема ру. Ми не коїмо такого, як вони.

— Послухайте, — відверто заговорив бургомістр, який почав трохи сердитись, — я, хай йому грець, чудово знаю, що вони ­коять і чого не коять. Вони прийшли милі-премилі й добрі-­предобрі, трохи помузикували, заробили гріш чи два. А тоді почали бешкетувати в місті. Коли ми сказали їм іти геть, вони забрали мою дівчинку, — на останніх словах бургомістр ледь не задихав вогнем.

— Ми? — почув я чийсь тихий голос у себе за спиною. — Джиме, він сказав «ми».

Збоку від бургомістра набурмосився Сет, намагаючись іще раз на мене поглянути.

— Я ж казав, шо він схожий, — переможно заявив він. — Я їх знаю. Їх завжди можна впізнати по очах.

— Стривайте, — поволі, вражено проказав бургомістр. — Ви хочете сказати мені, що ви — один із них? — його обличчя стало лиховісним.

Перш ніж я встиг пояснити свої слова, Елл схопила батька за передпліччя.

— Ох, татку, не біси його, — швидко заговорила вона, тримаючись за його здорову руку так, ніби хотіла відтягнути його від мене. — Не кажи нічого такого, що його розізлило б. Він не з ними. Він повернув мене, врятував мене.

Це, схоже, дещо заспокоїло бургомістра, та його привітність кудись зникла.

— Поясни свої слова, — похмуро виміг він.

Я подумки зітхнув, усвідомивши, як сильно напартачив.

— То були не артисти і вже точно не едема ру. То були бандити, які вбили декого з моєї рідні й украли в них фургони. Вони лише прикидались артистами.

— Нащо комусь прикидатися ру? — запитав бургомістр так, ніби це було для нього незрозуміло.

— Щоб мати змогу робити те, що вони зробили, — різко пояснив я. — Ви пустили їх до свого міста, а вони скористалися цією довірою. Так не вчинив би жоден едема ру.

— Ти так і не відповів на моє запитання, — сказав бургомістр. — Як ти забрав дівчаток?

— Подбав про все, — просто відповів я.

— Він їх убив, — сказала Крін так, щоб було чутно всім. — Він убив їх усіх.

Я відчув, як усі дивляться на мене. Половина з присутніх думала: «Усіх? Він убив сімох чоловіків?» А друга половина дума­ла: «Із ними було двоє жінок. Їх він теж убив?»

— Ну, що ж… — одну довгу мить бургомістр дивився згори вниз на мене. — Добре, — промовив він так, ніби щойно визначився. — Це добре. Завдяки цьому світ став кращим.

Я відчув, як усі трохи розслабилися.

— Це їхні коні, — показав на двох коней, які несли наші речі. — Тепер вони належать дівчатам. Миль за сорок на схід ви знайдете фургони. Крін може показати, де вони заховані. Вони також належать дівчатам.

— За них дадуть гарні гроші в Темсфорді, — задумливо сказав бургомістр.

— Разом з інструментами, одягом і таким іншим за них можна виручити чималу суму, — погодився я і твердо додав: — Якщо її розділити навпіл, вийде гарний посаг.

Бургомістр перехопив мій погляд і поволі кивнув, показуючи, що розуміє.

— Точно.