Страх мудреця полностью

— Перші кілька разів — найгірші. Тоді весь аж трусишся й не можеш спати. Але така вже ціна того, шо треба робити.

— Там були й жінки, — промовив я. Слова ненадовго застряг­ли в горлі.

Баба зблиснула очима.

— Вони заслужили на це вдвічі більше, — сказала вона. Раптовий нестримний гнів на її милому обличчі був для мене таким несподіваним, що я відчув, як моє тіло охоплює колючий страх. — Чоловік, який може зробити таке з дівчиною, — наче скажений пес. То ж не людина, по суті, просто тварюка, яку треба вколошкати. А жінка, яка йому помагає? Це гірше. Вона знає, шо робить. Знає, шо це значить.

Баба обережно поставила чашку на стіл. Її лице знову стало стриманим.

— Якшо з ногою біда, її відрізають, — вона твердо змах­нула долонею, а тоді взяла свій шматок пудингу й заходи­лася їсти його пальцями. — А деяких людей треба вбивати. От і все.

***

Поки я опанував себе й повернувся надвір, юрба на вулиці встигла зрости. Місцевий корчмар викотив на свій ґанок бочку, і повітря стало солодким від запаху пива.

Батько й мати Крін в’їхали назад до міста на чалому коні. Був там і Піт: він прибіг назад. Запропонував мені оглянути його голову, що лишилася нерозбитою, і виміг два гроші за надані послуги.

Батьки Крін тепло мені подякували. Схоже, то були хороші люди. Більшість людей такі, якщо їм дати шанс. Я взявся за повіддя чалого і, відгородившись ним, наче своєрідною мініатюрною стіною, спромігся трохи переговорити з Крін у відносному усамітненні.

Її темні очі трохи почервоніли, та лице було ясне й щасливе.

— Неодмінно візьми Пані Мару, — сказав я, кивнувши на одного з коней. — Вона твоя.

Донька бургомістра за будь-яких обставин дістала б гарний посаг, тож я навантажив конячку Крін відносно цінним крамом і додав до нього більшу частину грошей лжеартистів.

Коли вона зазирнула мені в очі, її лице посерйознішало, і вона знову нагадала мені юну Денну.

— Ти їдеш звідси, — промовила вона.

Я так і думав. Вона не намагалася вмовити мене залишитись, а натомість несподівано обійняла мене, що мене здивувало. Поцілувавши мене в щоку, прошепотіла на вухо:

— Дякую.

Ми відступили одне від одного, бо знали, що правила пристойності дозволяють не так багато.

— Не продешеви й не одружися з дурною людиною, — порадив я: мені здавалося, ніби треба щось сказати.

— Раджу тобі те саме, — відповіла Крін. Її темні очі лагідно глузували з мене.

Я взявся за повіддя Сірохвостої і повів її туди, де стояв бургомістр, який по-власницьки спостерігав за натовпом. Коли я підійшов ближче, він кивнув.

Я глибоко вдихнув.

— А констебль неподалік?

Тут бургомістр здійняв брову, а тоді знизав плечима й показав кудись углиб натовпу.

— Він отам. Тільки він був на три чверті п’яний іще до того, як ти привів наших дівчаток додому. Не знаю, скільки користі буде з нього тепер.

— Що ж, — невпевнено відповів я, — гадаю, комусь доведеться посадити мене під замок, доки ви не зможете сповістити присяжного в Темсфорді, — я кивнув на маленьку кам’яну будівлю в центрі містечка.

Бургомістр скосив на мене очі й трохи насупився.

— Ти хочеш, щоб тебе посадили?

— Не дуже, — визнав я.

— Тоді можеш іти коли забажаєш, — відповів бургомістр.

— Присяжний не зрадіє, як про це почує, — сказав я. — А я не хочу, щоб хтось інший пішов проти залізного закону через те, що я накоїв. За пособництво в утечі вбивці можуть повісити.

Здоровань без поспіху зміряв мене поглядом. Його очі ненадовго затрималися на моєму мечі, на потертій шкірі моїх черевиків. Я мало не відчував, як він зауважив відсутність серйозних поранень, попри те що я зовсім недавно вбив пів десятка озброє­них чоловіків.

— То ти просто дозволив би нам посадити тебе? — запитав він. — Отак просто?

Я знизав плечима.

Він знову насупився, а тоді похитав головою так, ніби не міг мене зрозуміти.

— Що ж, ти лагідний, як справжнє ягнятко, — здивовано проказав бургомістр. — Але ні. Я тебе не саджатиму. Ти не зробив нічого непорядного.

— Я зламав руку тому хлопцеві, — зауважив я.

— Гм-м, — похмуро забурчав він. — Забув про це, — чоловік сягнув у кишеню й дістав пів гроша, які вручив мені. — Вельми вдячний.

Я зі сміхом поклав гроші в кишеню.

— Ось що я думаю, — продовжив він. — Піду подивлюся, чи можна знайти констебля. Відтак поясню йому, що нам треба тебе посадити. Якщо ти втечеш посеред цієї колотнечі, ми пособниками втечі не будемо. Правильно?

— Це було б недотриманням законності, — сказав я. — Через це він, можливо, дістане кілька батогів або втратить посаду.

— До цього не має дійти, — мовив бургомістр. — Але якщо дійде, він цьому зрадіє. Він дядько Еллі, — чоловік поглянув на юрбу на вулиці. — П’ятнадцяти хвилин буде достатньо для твоєї втечі серед замішання?

— Якщо вам усе одно, — зауважив я. — Чи могли б ви сказати, ніби я зник у якийсь дивний і таємничий спосіб, поки ви відвернулися?

Тут він розсміявся.

— Не бачу приводу відмовитися. Тобі треба більш як п’ятна­дцять хвилин, щоб це було таємничо і взагалі?