— Марантою! — пирхнула вона, підкинувши дров до вогню і знявши з нього чайник, із якого вже пішла пара. — Ти хоч раз намагався запобігти десь гнилі марантою?
— Ні, — визнав я.
— Тоді дозволь мені вберегти тебе від смертовбивства, — баба дістала двійко дерев’яних чашок. — Від маранти жодної користі. За бажання її можна їсти, та на цьому все.
— Але ж паста з маранти й бесмину має бути ідеальним засобом для цього.
— Бесмин, може, чогось та й вартий, — визнала баба. — Але бараняча колючка ліпша. Я краще взяла би трохи червоного стебла, та бажання не завжди збуваються. Я користуюся пастою з неньколиста й баранячої колючки, і йому зараз, як ти бачиш, цілком добре. Маранту легко знайти, і товчеться вона легко, та цінних властивостей у неї чортма.
Вона похитала головою.
— Маранта й камфора. Маранта й бесмин. Маранта й соляний батіг. Маранта — то ж навіть не заспокійливе. Вона просто гарно переносить те, шо працює.
Я відкрив рота, щоб заперечити, а тоді окинув поглядом її хату, подивився на її обписаний примірник «Героборіки». І стулив рота.
Баба налила у дві чашки гарячої води з чайника.
— Сядь на хвильку, — попросила. — Ти наче на ногах ледве держишся.
Я тужливо поглянув на стілець і відповів:
— Мені, мабуть, треба вертатися.
— Час на одну чашку в тебе є, — запевнила вона, взяла мене за передпліччя і твердо посадовила на стілець. — І на швидкий перекус. Ти блідий, як суха кістка, а в мене тут є трохи солодкого пудингу, на який нíкому зазіхнути.
Я спробував пригадати, чи обідав того дня. Згадав, як годував дівчат…
— Не хочу завдавати вам іще більше клопоту, — сказав я. — Вже й так додав вам роботи.
— Тому хлопцеві вже давно пора було зламати руку, — невимушено заявила баба. — Він пащекуватий — страшне, — вона вручила мені одну з дерев’яних чашок. — Випий до дна, і я дам тобі трохи того пудингу.
Пара, що йшла з чашки, чудово пахла.
— Що тут є? — запитав я.
— Шипшина. І трохи яблучного бренді, яке я жену сама, — вона широко всміхнулася, і в кутиках її очей з’явилися зморшки. — Якщо хочеш, то й маранти можу насипати.
Я всміхнувся й надпив. Тепло від напою розлилось у мене в грудях, і я відчув, як трохи розслабився. Це було дивно, бо я досі не усвідомлював, що напружився.
Баба трохи пововтузилася, а тоді поставила на стіл дві тарілки й сіла на стілець поряд.
— Ти справді вбив отих людей? — прямо запитала вона. У її голосі не вчувалося жодного звинувачення. Це було просто запитання.
Я кивнув.
— Мабуть, не треба було нікому казати, — продовжила вона. — Неодмінно буде колотнеча. Тут захочуть суду, і доведеться тягнути присяжного з Темсфорда.
— Я їм не казав, — заперечив я. — Крін сказала.
— А… — відповіла баба.
Розмова затихла. Я випив останній ковток рідини з чашки, та коли спробував поставити її на стіл, руки в мене так сильно трусилися, що вона застукала по дереву так, наче то хтось нетерплячий прийшов і загамселив у двері.
Баба спокійно попивала напій із чашки.
— Мені неприємно про це говорити, — врешті сказав я. — Це було недобре.
— Дехто міг би з цим посперечатися, — лагідно промовила вона. — Як на мене, ти зробив правильно.
Від її слів у мене в очах раптом спалахнув пекучий біль, неначе я був готовий розплакатися.
— Щодо цього я не надто певен, — вимовив я, дивуючись звучанню власного голосу. Тепер руки трусилися ще сильніше.
Бабу це, схоже, не здивувало.
— Ти вже кілька днів ходив закусивши вудила, так? — із її тону було добре зрозуміло, що це не запитання. — Я впізнаю це відразу. Ти був заклопотаний. Дбав про дівчат. Не спав. І їв, либонь, небагато, — вона взяла тарілку. — Їж пудинг. Хоч трохи наситишся.
Я почав їсти пудинг. На середині заплакав і трохи вдавився, бо їжа застрягла в горлі.
Баба налила мені в чашку ще чаю й додала туди ще одну чималу порцію бренді.
— Випий до дна, — повторила вона.
Я зробив ковток. Не збирався нічого казати, та все одно несподівано для самого себе заговорив.
— Здається, зі мною щось може бути не так, — тихо мовив я. — Нормальній людині не стає духу на те, що роблю я. Нормальна людина ніколи не вбила б когось отак.
— Може, це й правда, — визнала баба й сама надпила з чашки. — Тіки шо ти сказав би, якби я сказала тобі, шо в Біла нога під пов’язкою трохи позеленіла й солодко пахне?
Я вражено підвів погляд.
— У нього гниль?
Вона хитнула головою.
— Ні. Я ж казала: у нього все добре. Але якби?..
— Тоді ногу довелося б відрізати, — сказав я.
Баба серйозно кивнула.
— Правильно. І робити це треба було б хутко. Сьогодні. Без вагань і сподівань, шо він прорветься своїми силами. Це просто його вбило б, — вона випила трохи, стежачи за мною з-за вінця чашки. Вийшло своєрідне запитання.
Я кивнув. Знав, що це правда.
— Ти трохи знаєшся на медицині, — продовжила вона. — Знаєш, шо годящий лікар мусить робити непростий вибір, — уважно поглянула на мене. — У нас не так, як у других. Припікаєш чоловіка залізом, шоб зупинити кров. Рятуєш матір і втрачаєш дитя. Це непросто, а дякувати за це ніхто не дякує. Але ми мусимо обирати.
Вона ще раз поволі надпила чай.
