Кілвін спостерігав за мною. Його лице виражало легку веселість.
— Ніде правди діти, ре’ларе Квоуте, перш ніж Елодін висловив свою пропозицію, я думав, чи не назвати твій прилад, що зупиняє стріли, «Малий оберіг», — він злегка насупився. — Це, звісно, не зовсім точно, але точніше за драматичну маячню Елодіна.
Я завзято наліг на невидимий бар’єр. Він був щільний, наче кам’яний мур. Тепер, придивившись уважніше, я бачив у повітрі ледь помітне викривлення, неначе дивився крізь дещо недосконалу скляну шибку.
— Майстре Кілвін, це набагато краще за мій стрілолов.
— Це правда, — Кілвін примирливо кивнув і нагнувся, щоб підібрати камінці, знову бурмочучи собі під носа. Коли бар’єр щез, я трохи захитався. — Але твою кмітливість можна повторювати нескінченно. Цю таємницю — ні.
Кілвін підняв обидва металеві кубики на величезній долоні.
— Вони корисні, та ніколи не забувай: зиск рукотворцеві приносять кмітливість і обачність. Ми виконуємо свою роботу в реальному світі, — він зімкнув пальці на захисних камінцях. — Таємниці залиш поетам, священникам та дурням.
***
Попри невдачі деінде, моя наука в майстра Елодіна просувалася незле. Він заявляв, що мені, щоб удосконалитись як іменувачеві, потрібні лише час і самовіддача. Я приходив до нього і з тим, і з тим, а він користувався цим у дивні способи.
Ми проводили цілі години за загадками. Він змусив мене випити пінту яблучного бренді, а тоді прочитати «Богоявлення» Теккама від початку до кінця. Змусив мене три дні поспіль ходити з пов’язкою на очах, що, звісно, не покращило моєї успішності на інших предметах, зате нескінченно веселило Віла й Сіма.
Він спонукав мене перевірити, як довго я можу не спати. А позаяк я міг дозволити собі стільки кави, скільки заманеться, у мене вийшло майже п’ять днів. Хоча ближче до кінця я був доволі маніакальний і починав чути голоси.
А ще був інцидент на даху Архівів. Здається, ту чи ту версію цих подій чули всі.
Насувалася величезна страшна гроза, і Елодін вирішив, що мені буде корисно побути якийсь час посеред неї. Що ближче, то краще, заявив він. Елодін знав, що Лоррен ніколи не пустить нас на дах Архівів, тому просто вкрав ключ.
На жаль, із цього випливало, що, коли ключ звалився з даху, ніхто не знав, що ми там застрягли. В результаті ми були змушені провести цілу ніч на голому кам’яному даху, в лабетах лютої бурі.
Лише посередині ранку розпогодилося достатньо, щоб ми змогли гукнути вниз, на подвір’я, кличучи на допомогу. А тоді, позаяк другого ключа, схоже, не існувало, Лоррен пішов найочевиднішим шляхом і наказав декільком кремезним канцелярам просто вибити двері, що вели на дах.
Усе це не було б великою проблемою, якби, коли дощ тільки розпочався, Елодін не наполіг, що нам варто роздягнутися догола, загорнути одяг у церату і причавити його цеглиною. Елодін сказав, що це допоможе мені відчути бурю максимально повно.
Вітри були сильнішими, ніж він очікував, і вони підхопили як цеглину, так і згорток із нашим одягом, підкинувши їх у небо, наче жменьку листя. Так ми, власне, і втратили ключ. Він лежав у кишені Елодінових штанів.
Через це майстер Лоррен, Лорренова ґілерка Дістрел і троє м’язистих канцелярів знайшли мене з Елодіном голими-голісінькими й мокрими, наче щури-потопельники, на даху Архівів. Щонайбільше за п’ятнадцять хвилин цю історію почув увесь Університет. Елодін реготав із цього як дурний, а я, хоч тепер і розумію, чому це було кумедно, тоді аж ніяк не веселився.
Не буду забивати вам голови повним переліком наших діянь. Достатньо сказати, що Елодін усіляко старався пробудити мій сонний розум. Якщо чесно, часом він доходив до абсурду.
І на мій превеликий подив, наша робота принесла свої плоди. За той семестр я тричі назвав ім’я вітру.
Першого разу я зупинив вітер на один довгий вдих, стоячи на Кам’яному мості серед ночі. Елодін був поряд і наставляв мене. Себто тицяв у мене батогом. Також я був босий і доволі напідпитку.
Другий раз стався несподівано, коли я вчився у Фоліантах. Поки я читав книжку з іллійської історії, повітря у просторій залі раптом зашепотіло до мене. Я послухав, як навчав Елодін, а тоді тихенько вимовив його ім’я. Так само тихенько непомітний вітер перетворився на помітний вітерець, заскочивши зненацька студентів і викликавши паніку в канцелярів.
За кілька хвилин ім’я стерлося з моєї пам’яті, та поки воно зберігалося, я достеменно знав: якщо забажаю, можу з однаковою легкістю здійняти бурю чи викликати грім. Мені мало бути достатньо самого знання. Та якби я із силою вимовив ім’я вітру в Архівах, Лоррен підвісив би мене за великі пальці над зовнішніми дверима.
Можливо, вам це не здається колосальними досягненнями в іменуванні, і, можливо, ви маєте рацію. Проте тієї весни я покликав вітер утретє, а Бог любить трійцю.
Позаяк у мене було чимало вільного часу, посередині семестру я орендував екіпаж, запряжений парою коней, і подався до Тарбієна, щоб трохи потішитися.
