Страх мудреця полностью

Я прямував туди весь відбирок, а більшу частину запалка ходив давно знайомими місцями й погашав давні борги: перед чижмарем, який був добрим до босого хлопця, перед шинкарем, який окремими ночами дозволяв мені спати на своєму каміні, перед кравцем, якого я тероризував.

Деякі частини Надбережжя видавалися напрочуд знайомими, тоді як інших місць я геть не впізнавав. Це не надто мене дивувало. Таке жваве місто, як Тарбієн, постійно змінюється. Зате мене дивувала чудернацька ностальгія, яку викликало це місце, що було таким жорстоким до мене.

Мене не було там два роки. З практичної точки зору — ціле життя.

Відколи востаннє йшов дощ, минув цілий виток, і місто було сухе, як кістка. Ноги ста тисяч людей здіймали хмару дрібного пилу, що наповнював міські вулиці. Він укривав мій одяг, ліз у волосся й очі, через що вони свербіли. Я старався не замислюватися про те, що здебільшого він складається з подрібненого кінського посліду, присмаченого різноманітною дохлою рибою, вугільним димом і сечею.

Якщо я дихав носом, мене вражав його запах. Але дихаючи ротом, я відчував його смак, а ще пил ліз мені в легені, через що я кашляв. Я не пам’ятав, щоб усе було аж так погано. Невже там завжди було так брудно? Невже там завжди аж так кеп­сько пахло?

Після півгодинного пошуку я таки знайшов вигорілу будівлю з підвалом унизу. Спустився сходами та пройшов довгим коридором до вогкої кімнати. Там досі перебував Трапіс, босоногий, у тій самій пошарпаній одежі, і доглядав своїх безнадійних дітей у холодній темряві під міськими вулицями.

Він упізнав мене. Не так, як упізнали б інші, не як молодого героя з історій. Трапіс не мав на таке часу. Він пам’ятав мене замурзаним, виголоднілим хлопчиною, що звалився з його сходів одного зимового вечора слабий від жару й заплаканий. Можна сказати, що за це я полюбив його ще більше.

Я дав йому стільки грошей, скільки він погоджувався взяти: п’ять талантів. Намагався дати більше, та він відмовлявся. Казав, що завеликі витрати привернуть до нього недоречну увагу. Найбезпечніше йому та його дітям було, якщо їх ніхто не помічав.

Я схилився перед його мудрістю й решту дня допомагав йому. Накачував воду та приносив хліб. Хутенько оглянув дітей, а тоді сходив до аптеки та приніс кілька помічних речей.

Наостанок я подбав про самого Трапіса — принаймні такою мірою, якою дозволяв він сам. Натер його нещасні опухлі стопи камфорою й неньколистом, а тоді подарував йому тісні панчохи й гарні черевики, щоб він більше не мусив ходити босий у вогкому підвалі.

Коли день померкнув і обернувся на вечір, до підвалу почали сходитись обірвані діти. Вони приходили в пошуках ­кусника їжі, тому що їм боліло або ж у надії на безпечне місце для сну. Усі вони глипали на мене з підозрою. Одяг у мене був новий і чистий. Мені там було не місце. Мені там не були раді.

Якби я залишився там, була би біда. Як мінімум моя присутність так збентежила б деяких із виголоднілих дітей, що вони не залишилися б на ніч. Тож я попрощався із Трапісом і пішов. Іноді єдине, що можна зробити, — це піти.

***

Оскільки в мене ще було кілька годин, перш ніж корчми почали б наповнюватись, я купив один аркуш кремового паперу для писання й конверт із важкого пергаменту того ж кольору. Вони були надзвичайно високоякісні, набагато кращі за все, що досі в мене було.

Далі я знайшов тиху кав’ярню й замовив гарячого шоко­ладу зі склянкою води. Розклав папір на столі й дістав із шейда перо та чорнило. Відтак написав елегантними плавними літерами:

Емброузе!

Дитина твоя. Ти знаєш, що це так, і я також знаю.

Боюся, рідні мене відцураються. Якщо ти не поведешся як джентльмен і не виконаєш своїх зобов’язань, я піду до твого батька й розповім йому все.

Не випробовуй мене зараз, я налаштована рішучо.

Я не став підписувати листа якимось іменем — просто написав один ініціал, який міг бути як вигадливою «Р», так і невпевненою «Г».

Відтак, умочивши палець у склянку з водою, впустив кілька крапель на сторінку. Від них трохи розбух папір і злегка розмазалося чорнило, а тоді я їх витер. Вийшла гарна імітація сліз.

Наостанок я впустив іще одну важку краплю на ініціал у підписі, через що він став іще менш читабельним. Тепер ця літера також могла видатись «Ф», «Д» або «В». А може, й «Б». Правду кажучи, вона могла бути чим завгодно.

Я обережно склав папір, а тоді підійшов до однієї з ламп у залі й розтопив чималу порцію сургучу, щоб запечатати листа. На лицьовому боці конверта написав:

Емброуз Оссел

Університет (дві милі на захід від Імрі)

Беленай-Баррен

Центр Союзу