Шинок я добирав ретельно. Він був не розкішний, але й не сумнівний. Пивниця мала низьку стелю та інтимну атмосферу. Заклад стояв на розі двох найпопулярніших доріг Тарбієна, і я бачив, як шалдійські торгівці спілкуються з іллійськими моряками й вінтськими фургонниками. Ідеальне місце для історій.
Невдовзі я вже принишкнув у кінці шинкваса, слухаючи, як убив Чорного Звіра Требона. Я був приголомшений. Насправді я вбив у Требоні ошалілого дракуса, та Ніна, завітавши до мене рік тому, не знала мого імені. Моя репутація, зростаючи, якимось робом промайнула через містечко Требон і забрала із собою ту історію.
Там, біля шинкваса, я дізнався багато чого. Судячи з усього, мені належить перстень із бурштину, здатний підбивати під мою волю демонів. Я можу пити цілу ніч і не зіткнутися з жодними негативними наслідками. Замки відчиняються від найлегшого мого дотику, а ще я маю плащ, повністю виготовлений із павутиння й тіней.
Тоді я також уперше почув, як хтось називає мене Квоутом Таємничим. Вочевидь, це назвисько було не нове. Почувши його, купка чоловіків, які слухали ту історію, просто схвально кивнула.
Я дізнався, що Квоут Таємничий знає слово, здатне зупиняти стріли в повітрі. Кров у Квоута Таємничого йде лише тоді, як його ріже ніж, виготовлений із незагартованого чавуну.
Юний клерк наближався до драматичного завершення історії, і мені було по-справжньому цікаво, як я зупиню демонічне чудисько, якщо мій перстень розтрощений, а плащ із тіней майже повністю згорів. Але щойно я вдерся у требонську церкву, розтрощивши її двері чарівним словом і одним-єдиним ударом голою рукою, розчахнулися двері до шинку, перелякавши всіх сильним ударом об стіну.
На порозі стояла молода пара. Жінка була молода і прекрасна, темноволоса й темноока. Чоловік — пишно вбраний і блідий від панічного жаху.
— Не знаю, в чім річ! — крикнув він, ошаліло роззираючись довкола. — Ми просто йшли, а тоді вона перестала дихати!
Я опинився поряд із нею, перш ніж хтось іще в залі встиг підвестися. Жінка мало не повалилася на вільну лаву, а її супровідник навис над нею. Вона притиснула одну руку до грудей, тимчасом як друга кволо відштовхувала його. Чоловік не зважав на це і тримався близько до жінки, говорячи тихим наполегливим голосом. Вона продовжувала відповзати від нього, доки не опинилася на краю лави.
Я енергійно відштовхнув його.
— Здається, дама зараз хоче відпочити від вас.
— Хто ви? — пронизливим голосом запитав чоловік. — Ви лікар? Хто ця людина? Хто-небудь, негайно приведіть лікаря! — він спробував відштовхнути мене ліктем.
— Ти! — показав я на великого моряка, що сидів за столиком. — Візьми цього чоловіка й постав його отуди, — голос у мене був різкий, як удар батога, і моряк підскочив на ноги, взяв молодого джентльмена за карк і обережно відтягнув його геть.
Я знову повернувся до жінки й побачив, як розтулились її ідеальні вуста. Вона напружилась і втягнула в себе повітря — ледь-ледь, із хрипінням. Очі в неї були ошалілі й мокрі від страху. Я наблизився до неї й заговорив якомога лагіднішим тоном:
— У тебе все буде гаразд. Усе добре, — заспокоював я її. — Поглянь мені в очі.
Погляд жінки уп’явся мені у вічі, а тоді її очі округлилися: вона впізнала мене й зачудувалася.
— Я просто прошу тебе: дихай заради мене, — я приклав одну руку до її напружених грудей. Шкіра в неї була рум’яна й гаряча. Серце тьохкало, мов налякана пташка. Я приклав другу руку до її обличчя. Зазирнув углиб її очей. Вони були подібні до темних ставків.
Я нахилився так близько, що міг її поцілувати. Вона пахла квіткою селасу, зеленою травою, дорожнім пилом. Я відчував, як вона силкується дихати. Послухав. Заплющив очі. Уловив ледь чутне ім’я.
Я вимовив його тихо, але так близько, що аж торкнувся її губ. Я вимовив його неголосно, але так близько, що його звук переплівся з її волоссям. Я вимовив його суворо, твердо, похмуро, солодко…
Стрімкий вдих. Я розплющив очі. У залі було так спокійно, що я почув її другий вдих — стрімкий, відчайдушний, оксамитовий. І розслабився.
Вона поклала руку мені на долоню й собі на серце.
— Я просто прошу тебе: дихай заради мене, — повторила вона. — Сім слів.
— Так, — підтвердив я.
— Мій герой, — сказала Денна, а тоді повільно, усміхнено вдихнула.
***
— То була велика чудасія, — почув я голос моряка по той бік зали. — У його голосі шось було. Клянуся всією сіллю в собі, сам відчув себе лялькою, яку смикають за ниточки.
Я слухав не надто уважно. Либонь, матрос просто вмів підскочити, коли йому наказував це зробити досить владний голос.
Однак казати це йому було безглуздо. Моє дійство з Денною в поєднанні з яскравим волоссям і темним плащем виказало в мені Квоута. Отже, це була магія, хай що я міг про це сказати. А я був не проти. Те, що я зробив того вечора, було варте однієї-двох історій.
Люди впізнали мене, тож стежили за нами, але не підходили дуже близько. Шляхетний друг Денни пішов, перш ніж ми додумалися його пошукати, тож ми вдвох насолоджувалися певним усамітненням у своєму маленькому куточку пивниці.
