— То мені стати самітником чи що? — повторив я те, що вона сказала Сімові. Щоправда, вийшло в мене різкіше, ніж я хотів. — Почорніле тіло Господнє, я ж бачив її попід руку зі стонадцятьма чоловіками! А якщо я йду з іншою на виставу, це раптом її ображає?
Фела відверто поглянула на мене.
— Ти не просто катався в каретах. Жінки ж розмовляють між собою.
— Чудово. І що вони кажуть? — уїдливо запитав я, опустивши погляд на свій суп.
— Що ти чарівний, — невимушено сказала вона. — І ввічливий. У тебе не пустотливі руки, хоча в деяких випадках це, судячи з усього, навіть викликає досаду, — злегка всміхнулася.
Я зацікавлено підвів погляд.
— Хто?
Фела завагалася, а тоді сказала:
— Мерадін. Але я тобі цього не розповідала.
— Вона мені за вечерею й двадцяти слів не сказала, — промовив я, хитаючи головою. — І вона невдоволена, бо я не мацав її опісля? Я думав, що їй осоружний.
— Тут же не Модеґ, — сказала Фела. — У цій частині світу люди не ставляться до статевих зв’язків розважливо. Деякі жінки не знають, як бути з чоловіком, який не вдається до сміливих кроків.
— Гаразд, — мовив я. — Що ще вони кажуть?
— Нічого дуже несподіваного, — відповіла Фела. — Ти нікого не мацаєш, але й затягти тебе в ліжко — не проблема. Ти щедрий, дотепний і… — вона замовкла, явно зніяковівши.
— Продовжуй, — попросив я.
Фела зітхнула й додала:
— Відсторонений.
Це був не той нищівний удар, якого я очікував.
— Відсторонений?
— Іноді хочеться лише вечері, — пояснила Фела. — Або товариства. Або поговорити. Або щоб тебе хтось помацав по-дружньому. Але найчастіше хочеться, щоб чоловік… — вона нахмурилася й почала заново. — Коли ти з чоловіком… — і знову замовкла.
Я нахилився вперед.
— Скажи що думаєш.
Фела знизала плечима й відвела погляд.
— Якби ми були разом, я чекала б, коли ти мене покинеш. Не відразу. Не зі злобою чи бажанням насолити. Але я знаю, що ти це зробив би. Здається, ти не така людина, щоб навічно зупинитися на певній дівчині. Рано чи пізно ти перейшов би до чогось важливішого за мене.
Я ліниво потицяв у шматочок картоплі в супі, не знаючи, що й думати.
— Напевно, річ тут не лише у відданості, — зауважив Сім. — Заради цієї дівчини Квоут перевернув би світ догори дриґом. Ти ж це бачиш, так?
Фела зміряла мене довгим поглядом і тихо сказала:
— Мабуть, так.
— А якщо ти це бачиш, то й Денні це має бути до снаги, — розважливо відзначив Сіммон.
Фела хитнула головою.
— Це легко побачити лише тому, що я досить далеко.
— Кохання сліпе? — Сім засміявся. — І
— Я ніколи не казав, що закоханий, — утрутився я. — Ніколи. Вона збиває мене з пантелику, і вона мені до вподоби. Але далі це не заходить. А як інакше? Я знаю її недостатньо добре, щоб серйозно твердити про любов. Як я можу любити те, чого не розумію?
Вони на мить мовчки витріщилися на мене. А тоді Сім по-хлопчачому розреготався, неначе я щойно сказав найбільшу дурницю, яку він коли-небудь чув. Узяв Фелу за руку й поцілував її просто в багатогранний кам’яний перстень.
— Ти виграла, — сказав Сім Фелі. — Кохання сліпе, а також глухоніме. Я більше ніколи не сумніватимусь у твоїй мудрості.
***
Позаяк мені досі було недобре, я пішов шукати майстра Елодіна і врешті побачив, що він сидить під деревом у невеличкому садку поряд зі Стайнями.
— Квоуте! — він ліниво помахав рукою. — Ходи сюди. Сідай, — підштовхнув до мене ногою миску. — Поїж винограду.
Я взяв кілька виноградин. Свіжі фрукти вже перестали бути для мене рідкістю, але виноград однаково був чудовий, іще трохи — і перезрів би. Я задумливо пожував. Мій розум досі не зміг виплутатися з думок про Денну.
— Майстре Елодін, — поволі проказав я. — Що ви подумали б про людину, яка постійно змінює власне ім’я?
— Що? — він раптом сів. Його очі стали ошалілими й переляканими. — Що ти накоїв?
Його реакція заскочила мене зненацька, і я підняв руки, захищаючись.
— Нічого! — наполіг я. — Це не я. Це одна моя знайома дівчина.
Елодінове обличчя стало попелясто-блідим.
— Фела? — запитав він. — О ні. Ні. Вона нічого такого не зробила б. Вона занадто розумна для цього, — здавалося, він відчайдушно намагається переконати самого себе.
— Я зараз не про Фелу, — заперечив я. — Я про одну молоду дівчину, яку знаю. Варто мені тільки відвернутись, як вона обирає собі інше ім’я.
— О, — вимовив Елодін і розслабився. Відкинувся на дерево й тихо розсміявся. —
— Що ви думали? — спитав я.
— Та нічого, — байдужливо відповів він. — Отже… Що там із дівчиною?
Я знизав плечима. Вже почав шкодувати, що взагалі про це заговорив.
— Мені просто було цікаво, що ви сказали б про дівчину, яка постійно міняє ім’я. Варто мені тільки відвернутись, як вона обирає собі інше. Діана. Донна. Даян.
— Вона, як я розумію, не якась утікачка? — запитав Елодін, усміхнувшись. — На неї не полюють. Вона не силкується ухилитися від залізного закону Атуру. Не щось таке?
