— Наскільки я знаю, ні, — сказав я, також трохи усміхнувшись.
— Це може вказувати на те, що вона не знає, хто вона така, — відповів він. — Або знає, та це їй не подобається, — Елодін підвів погляд і задумливо потер носа. — Це може вказувати на неспокій і невдоволення. Це може означати, що в неї мінлива натура і вона підлаштовує ім’я під неї. Або що вона змінює ім’я, надіючись стати іншою людиною.
— Це все дурниці, — сердито промовив я. — Це все одно що сказати, буцімто ви знаєте, що ваш суп або гарячий, або холодний. Що яблуко або солодке, або кисле, — я набурмосився на Елодіна. — Це просто вигадливий спосіб сказати, що ви нічого не знаєте.
— Ти не питав мене, що я
Я знизав плечима, бо вже стомився від цієї теми. Ми мовчки поїли винограду, дивлячись, як снують туди-сюди студенти.
— Я знову покликав вітер, — повідомив я, збагнувши, що ще не розповідав про це Елодінові. — У Тарбієні.
Тут він повеселішав.
— Що, справді? — перепитав і, повернувшись, очікувально поглянув на мене. — Охоче про це послухаю. В усіх подробицях.
Елодін був ідеальним слухачем, уважним і завзятим. Я розповів усю історію, не втримавшись від кількох драматичних зворотів. Наприкінці я зрозумів, що мій настрій суттєво покращився.
— Це вже втретє за семестр, — схвально зауважив Елодін. — Ти шукав його і знаходив тоді, коли потребував. І не просто вітерець, а подих. Це тонкий нюанс, — він позирнув на мене краєчком ока й лукаво всміхнувся. — Як гадаєш, скільки часу мине, перш ніж ти зможеш виготовити собі перстень із повітря?
Я підняв оголену ліву руку, розчепіривши пальці.
— Хто може сказати, що він уже не на мені?
Елодін затрусився від сміху, а тоді, коли вираз мого обличчя не змінився, припинив сміятися. Трохи наморщивши лоба, задумливо подивився на мене. Його погляд спершу пурхнув до моєї долоні, а тоді — назад до мого обличчя.
— Жартуєш? — запитав він.
— Гарне запитання, — відповів я, спокійно дивлячись йому в очі. — Чи жартую я?
Тривав весняний семестр. Усупереч моїм очікуванням, Денна жодного разу не виступила публічно в Імрі. Натомість вона за кілька днів подалася на північ, до Аніліна.
Одначе цього разу вона спеціально вирушила до закладу Анкера, щоб повідомити мені про свій від’їзд. Я зрозумів, що це дивним чином мені лестить, і зловив себе на думці: це вказує на те, що у нас усе не геть погано.
Коли семестр якраз добігав кінця, Ректор захворів. Герма мені подобався, хоч я і знав його не дуже добре. Він не просто здавався мені напрочуд згідливим учителем, коли навчав мене іллійської: також він проявив доброту до мене, коли я був новачком в Університеті. Тим не менше, я не надто переймався. Арвіл і працівники Медики могли все — не могли хіба що воскрешати померлих.
Однак день минав за днем, а з Медики не надходило жодних новин. Чутки стверджували, що Герма занадто кволий, щоб устати з ліжка, й мучиться нападами лихоманки, які можуть випалити його потужний розум арканіста.
Коли стало очевидно, що він не зможе повернутися найближчим часом до виконання обов’язків Ректора, майстри зібралися, щоб вирішити, хто посяде його місце. Можливо, назавжди, якщо його стан погіршиться.
Не буду розтягувати болісну історію: Ректором призначили Гемма. Коли шок минувся, стало легко зрозуміти чому. Кілвін, Арвіл і Лоррен були надто заклопотані, щоб перебирати на себе додаткові обов’язки. Те саме, хоч і меншою мірою, можна було сказати про Мандраґа й Дала. Отже, залишались Елодін, Брандер і Гемм.
Елодін цього не хотів, та й загалом його вважали занадто нестабільним для служби. А Брандер завжди повертався в той бік, у який віяв вітер Гемма.
Тож ректорське крісло здобув Гемм. Хоча це й дратувало мене, але мало впливало на моє повсякденне життя. Я вдавався лише до одного заходу безпеки: почав обходити навіть найдрібніші правила Університету з надзвичайною обережністю. Я ж бо знав: якщо мене піднімуть на роги тепер, Геммів голос проти мене зараховуватимуть як два.
***
Наближався вступ, а майстер Герма залишався кволим і в лихоманці. Тож я з вузлом кислого жаху в шлунку готувався до своєї першої вступної співбесіди з Геммом у ролі Ректора.
Я пройшов допит із тією самою обережною хитрістю, якої не полишав останні два семестри. Я вагався та припускався кількох помилок, через що мені призначали плату за навчання талантів у двадцять. Достатньо, щоб підзаробити, але недостатньо, щоб надто сильно зганьбитися.
Гемм, як завжди, ставив запитання, що мали подвійне дно чи збивали з пантелику, аби тільки заплутати мене, але в цьому не було нічого нового. Єдиною справжньою відмінністю, схоже, було те, що Гемм багато всміхався. Усмішка в нього була не з приємних.
Майстри провели звичну стишену нараду. А тоді Гемм зачитав мою плату за навчання: п’ятдесят талантів. Вочевидь, Ректор мав більше влади над цими речами, ніж я собі уявляв.
