Ще важливіше було те, що серед тих небагатьох речей, які я знав про чандріян, було таке: вони безжально знищують будь-які знання про власне існування. Вони перебили мою трупу, бо мій батько писав про них пісню. У Требоні вони знищили всіх гостей на весіллі, бо деякі з них бачили зображення чандріян на стародавньому гончарному виробі.
Зважаючи на ці факти, видавалося, що патякати про чандріян — не найрозважливіший варіант дій.
Тож я займався пошуками самотужки. За кілька днів облишив надію знайти щось помічне, як-от книжку про чандріян, чи навіть щось ґрунтовне, як монографія. Та все ж я читав далі, сподіваючись відшукати приховане десь зерня правди. Один-єдиний факт. Натяк. Хоч щось.
Але дитячі оповідки небагаті на деталі, та й ті нечисленні деталі, які я знаходив, були явно вигадані. Де живуть чандріяни? У хмарах. У снах. У замку з цукерок. Які їхні ознаки? Грім. Потемніння місяця. В одній оповідці навіть згадувалися веселки. Хто міг таке написати? Нащо прищеплювати дитині страх до веселок?
Натрапити на імена було простіше, але всі вони явно були вкрадені з інших джерел. Майже всі вони були іменами демонів, згаданих у «Книзі Шляху», або ж походили з якоїсь п’єси, передусім «Деоніки». В одній до болю алегоричній історії чандріян було названо на честь сімох відомих імператорів часів Атурської імперії. Тут я принаймні трішки гірко посміявся.
Урешті я натрапив на тоненький томик під назвою «Книга таємниць», похований у глибині Мертвих Облікових Книг. То була дивна книжка: упорядкована як бестіарій, але написана як дитячий букварик. У ній були зображення таких казкових істот, як оґри, трау й денерлінґи. У кожному записі був малюнок, що супроводжувався коротким дурнуватим віршиком.
Звісно ж, запис про чандріян був єдиним, що не містив малюнка. Замість нього була лише чиста сторінка, обрамлена декоративними завитками. Вірш, який супроводжував її, був гірше ніж нікудишній:
Чандріян пізнає всяк,
Та сам не знайде їх ніяк.
Вони секрети бережуть,
Але нікого не кусають і не б’ють.
Не сваряться, не думають про час,
Бувають добрими до нас.
Приходять — і щезають вже за мить,
Неначе відлітають у блакить.
Хай як таке чтиво бісило, воно спонукало чітко дещо усвідомити. Для решти світу чандріяни — це не більше ніж дитячі казочки про фей. Вони не реальніші, ніж блукальці або єдинороги.
Я, звісно, думав інакше. Я бачив їх на власні очі. Розмовляв із чорнооким Попелом. Бачив Галіакса, що кутався в тінь, наче в мантію.
Тож я продовжував свій безплідний пошук. Байдуже, у що там вірила решта світу. Я знав правду й ніколи не здавався з легкістю.
***
Я пристосувався до ритму нового семестру. Як і раніше, відвідував заняття й музикував у Анкера. Одначе більшу частину часу проводив у Архівах. Я так довго жадав їх, що здатність проходити крізь парадні двері в будь-який час на свій розсуд видавалася майже неприродною.
Цього досвіду не псували навіть постійні невдачі в намаганнях відшукати про чандріян щось правдиве. На полюванні мене дедалі більше відволікали інші книжки, які я знаходив. Написаний від руки травник з акварельними малюнками різних рослин. Маленька, у чверть аркуша книжечка з чотирма п’єсами, про які я ще ніколи не чув. Дивовижно захоплива біографія Гевреда Сторожкого.
Я проводив у читацьких норах цілі дні від обіду до вечора, пропускаючи трапези й нехтуючи друзями. Не раз останнім виходив із Архівів, бо канцеляри замикали двері на ніч. Там я й заснув би, якби це було дозволено.
Іноді, якщо мій графік був надто щільний, щоб умоститися й довго щось читати, я просто ходив Сховищем кілька хвилин між заняттями.
Я був такий зачарований своїми новими свободами, що багато днів не перебирався через річку до Імрі. Повернувшись же до «Сірого чоловіка», я приніс візитівку, виготовлену зі шматка пергаменту. Вирішив, що Денну це повеселить.
Але коли я прибув, запобігливий швейцар у вітальні «Сірого чоловіка» сказав мені, що не може доставити мою картку. Ні, юна дама більше тут не мешкає. Ні, не можна передати їй повідомлення. Ні, він не знає, куди вона поділася.
Елодін увійшов до лекційної зали, спізнившись майже на годину. Його одяг був вимазаний плямами від трави, а в його волоссі заплуталося сухе листя. Він усміхався.
Того дня на нього чекали всього шестеро студентів. Джаррет не приходив уже два заняття. Зважаючи на те, як ущипливо він висловлювався, перш ніж щезнути, я сумнівався, що він повернеться.
— Негайно! — вигукнув без попередження Елодін. — Розкажіть мені дещо!
То був останній із його способів згайнувати наш час. На початку кожної лекції він вимагав повідомити цікавий факт, якого ще ніколи не чув. Звісно ж, визначати критерії цікавості міг лише сам Елодін, а якщо перший названий факт не дотягував до планки чи Елодін уже його знав, він вимагав іще й іще, аж доки хтось не казав чогось такого, що його веселило.
Він показав на Брін.
— Уперед!
— Павуки можуть дихати під водою, — хутко сказала та.
Елодін кивнув.
— Добре, — поглянув на Фентона.
