Страх мудреця полностью

Після майже безсонної ночі я постарався про це не думати, а натомість зарився вглиб Архівів. Книги — кепська заміна жіночому товариству, але знайти їх легше. Я втішився, полюючи на чандріян у темних куточках Архівів. Читав, доки не запекло в очах, а в голові не стало важко й тісно.

Минув майже цілий виток, а я тільки те й робив, що ходив на заняття та переривав Архіви. За свої труди дістав повні легені пилу, невідступний головний біль від багатогодинного читання при симпатичному світлі й вузол між лопатками через те, що горбився над низьким столом, гортаючи вицвілі залишки ґілеанських облікових книг.

А ще знайшов одну-єдину згадку про чандріян. Вона була в рукописному томі завбільшки з восьму частину аркуша під назвою «Дивочна збірка народніх вірувань». На мою думку, книжці було років із двісті.

Ця книжка була збіркою переказів і забобонів, зібраних істориком-аматором у Вінтасі. На відміну від «Шлюбних ігор дракуса звичайного», вона не намагалася довести істинність чи хибність цих вірувань. Автор просто зібрав і впорядкував перекази, раз у раз доповнюючи їх коротенькими коментарями про те, як вірування, судячи з усього, змінюються залежно від регіону.

Цей том вражав: на нього явно пішов не один рік досліджень. Чотири розділи про демонів. Три розділи про фей, і один із них — повністю присвячений переказам про Фелуріян. Траплялися сторінки про блукальців, рендлінґів і трау. Автор записував пісні про сірих дам і білих вершників. Один довгий розділ був про курганних драуґарів. Шість розділів були про народну магію: вісім способів лікування бородавок, дванадцять способів розмовляти з мертвими, двадцять два різновиди любовних чарів…

Увесь запис про чандріян займав менш як пів сторінки:

Про чендріян можна повідати небагато. Про них знає всяк. Їхню пісеньку наспівує кожна дитина. Однак переказів люде не роз­повідають.

За ціною єдного малого пива фермер ладен дві часини розповідати про данерлінґів. Але варто сказати про чендріян, як його вуста врихле стискаються, наче гузно у пряхи, а сам він мацає залізо й відсуває стільця.

Багато хто вважає, буцім балачки про фейрі приносять нещастя, та люде все єдно про них говорять. Чим чендріяни від них відріжняються, не відаю. Єден гарбар із містечка Гіллесборров, бувши напідпитку, стиха мовив: «Як про них гуторити, вони приходять по вашу душу». Цього, виглядає, й остерігаються нишком ці посполиті.

Тож я пишу те, що здибав, усім відоме й розпливчасте. Число чендріян може ріжнитися. (Ймовірно, їх семеро, зважаючи на їхнє назвисько). Вони з’являються та вчиняють ріжний ґвалт без явної причини.

Є знаки, що віщують їхню з’яву, та стосовно того, які вони, згоди немає. Найчастіше трапляється синє полум’я, та я також чув про скисання вина, сліпоту, в’янення посівів, несподівані бурі, викидні й затьмарення сонця в небі.

Назагал вони видалися мені неприємним і непожиточним об’єктом для досліджень.

Я згорнув книжку. «Неприємним і непожиточним»? Щось знайоме.

Гірше ж за все було не те, що я вже знав усе написане у статті. Гірше за все було те, що то було найкраще джерело інформації, яке мені вдалося виявити за сто з лишком довгих годин пошуків.

Квоут підніс руку, і Хроніст прибрав перо з паперу.

— Спинімося тут на хвильку, — мовив Квоут і кивнув на вікно. — Бачу, сюди прямує Коб.

Він підвівся та обтер спереду фартух.

— Пропоную вам обом трохи відсапатися, — кивнув Хроністові. — Ви маєте такий вигляд, ніби щойно займалися чимось недозволеним.

Квоут спокійно зайшов за шинквас і став там.

— Звісно ж, немає нічого дальшого від правди. Хроністе, ви знуджені, чекаєте на роботу. Тому ваше письмове приладдя й лежить на видноті. Ви хотіли б не застрягати без коня в цьому забитому містечку. Але таки застрягли, і ви візьмете від цього все що можна.

Баст усміхнувся.

— О-о-о! Підкажіть щось і мені!