Страх мудреця полностью

— Аароне, пропоную домовленість. Послухай мене, і я дозволю тобі взяти харчів задарма, — він пересунув срібний біт назад через шинквас. — А на це ти тоді зможеш купити у Треї щось гарне для Роуз.

Аарон насторожено кивнув.

— Згода.

— Що ти знаєш про Квоута з історій, які чув? Який він має бути із себе?

Аарон засміявся.

— Мертвий?

Коут ледь помітно всміхнувся.

— А крім цього?

— Він знав усякі таємні чари, — розпочав Аарон. — Знав шість слів, які можна шепнути коневі на вухо, щоб той пробіг сотню миль. Міг обертати залізо на золото й запасати блискавки, ловлячи їх у слоїки. Знав пісню, що відчиняє всякий замок, і міг однією рукою пробити міцні дубові двері…

Аарон поступово замовк.

— Насправді все залежить від оповідки. Іноді він хороший, як відважний принц. Він якось урятував кількох дівчат від ватаги оґрів…

Знову легка усмішка.

— Знаю.

— …зате в інших оповідках він правдивий покидьок, — вів далі Аарон. — Він викрав з Університету таємні чари. Тому його й витурили, розумієте? І Квоутом Королевбивцею його звали не за гарну гру на лютні.

Усмішка зникла, проте шинкар кивнув.

— Правильно. Але який він був?

Аарон трохи наморщив чоло.

— Він мав руде волосся, якщо ви про це. Так кажуть усі оповідки. Махав мечем, як правдивий чорт. Був страшенно розумний. А ще мав по-справжньому вправний язик, міг словами викрутитися з чого завгодно.

Шинкар кивнув.

— Так. Отже, уявімо, що ти Квоут і, як ти кажеш, страшенно розумний. І за твою голову раптом призначають винагороду в тисячу роялів і герцогство всякому, хто її відітне. Що ти зробив би?

Ковальчук похитав головою та знизав плечима, відверто розгубившись.

— Ну, якби я був Квоутом, — заговорив шинкар, — то вдав би власну смерть, змінив би ім’я й відшукав би якесь мале містечко на краю світу. Тоді відкрив би шинок і постарався би щезнути, — він поглянув на юнака. — Ось що я зробив би.

Аарон позирнув на руде волосся шинкаря, на меч, який висів над шинквасом, а тоді знову на шинкареві очі.

Коут повільно кивнув, а тоді показав на Хроніста.

— Отой хлопака — не просто собі писар. Він своєрідний істо­рик, прийшов записати правдиву історію мого життя. Початок ти пропустив, але, якщо хочеш, можеш зостатися, щоб почути решту, — шинкар невимушено всміхнувся. — Я можу розповісти тобі історії, яких іще ніхто не чув. Історії, яких більше ніхто не почує. Історії про Фелуріян, про те, як я навчився битися в адемів. Правду про принцесу Арієль.

Шинкар потягнувся через шинквас і торкнувся руки хлопця.

— Насправді, Аароне, ти мені до вподоби. Я вважаю, що ти надзвичайно розумний, і дуже не хотів би, щоб ти змарнував життя, — глибоко вдихнув і поглянув ковальчукові просто в обличчя. Його очі мали приголомшливий зелений колір. — Я знаю, як почалася ця війна. Знаю, як усе було насправді. Почувши про це, ти вже набагато менше хотітимеш утекти й загинути в бою в гущі подій.

Шинкар показав рукою на один із порожніх стільців за столом поряд із Хроністом і всміхнувся — чарівливо, невимушено, як справжній казковий принц.

— Що скажеш?

Одну довгу мить Аарон серйозно дивився на шинкаря, тоді швидко перевів погляд на меч, а тоді — знову поглянув униз.

— Якщо ви справді… — голос хлопця поступово затих, але завдяки виразу його обличчя репліка прозвучала як запитання.

— Це справді я, — лагідно запевнив його Коут.

— …тоді можна побачити ваш плащ без кольору? — спитав з усмішкою ковальчук.

Чарівлива усмішка шинкаря застигла й потріскалася, наче розбита шибка.

— Ти плутаєш Квоута з Таборліном Великим, — буденним тоном озвався Хроніст із протилежного боку зали. — Плащ без кольору був у Таборліна.

Аарон зі спантеличенням на обличчі повернув голову до ­писаря.

— Тоді що було у Квоута?

— Тіньовий плащ, — відповів Хроніст. — Якщо я не по­миляюся.

Хлопчисько знову повернувся до шинкваса.

— Тоді можете показати мені свій тіньовий плащ? — запитав він. — Або трохи чарів? Завжди хотів їх побачити. Трішки вогню чи блискавки вистачило б. Я не хтів би вас утомити.

Відповісти шинкар не встиг: Аарон раптом засміявся.

— Та я просто шуткую з вами, пане Коуте, — і всміхнувся ще раз, ширше, ніж до цього. — Пане й пані, скільки живу на світі, ще не чув такого брехуна, як ви. Навіть мій дядько Алван не міг би розказати таке зі спокійним лицем.

Шинкар опустив погляд і пробурмотів щось незрозуміле.

Аарон потягнувся через шинквас і поклав широку долоню Коутові на плече.

— Пане Коуте, я знаю, що ви просто хочете допомогти, — тепло промовив він. — Ви хороша людина, і я подумаю над вашими словами. Я не біжу до війська стрімголов. Я просто роздумую, що можна обрати.

Ковальчук сумовито похитав головою.

— Присягаюся. Сьогодні до мене зрання всі чіпляються. Мамця сказала, що хвора на сухоти. Роуз сказала, що вагітна, — він провів рукою крізь волосся й захихотів. — Але мушу сказати, що ви всіх перемогли.

— Ну, знаєш… — Коут видушив із себе кволу усмішку. — Я не зміг би дивитися твоїй матусі в очі, якби не спробував.