— А що, як пан чесний? — запитав я. — Що, як він прийде опівдні, бажаючи допомогти?
— Таке буває нечасто, — сказала Денна, іронічно скрививши вуста. — В мене таке було лиш один раз. Абсолютно несподівано. Тепер я про всякий випадок домовляюся з власником заздалегідь. Рада ошукати якогось жадібного покидька, що намагається скористатися безпорадністю молодої дівчини. Але не буду забирати гроші в людини, яка намагається допомогти, — її личко стало суворим. — Не те що та сучка, яка вчепилась у Джеффрі.
— Він прийшов опівдні, так?
— Звісно, — сказала вона. — Просто взяв і віддав їй гроші. «Розплачуватися не треба, паннусю. Ідіть рятувати родинну ферму», — Денна провела руками крізь волосся, звівши очі до неба. — Ферму! Це ж узагалі безглуздя! Звідки у фермерської дружини діамантове кольє? — вона позирнула на мене. — І чому милі чоловіки — такі ідіоти, коли йдеться про жінок?
— Він шляхетний, — сказав я. — А він не може просто написати додому?
— Він ніколи не ладнав із рідними, — відповіла Денна. — Тим паче зараз. Із останнім листом йому не надіслали грошей — лише звістку про хворобу матері.
Щось у її тоні привернуло мою увагу.
— Наскільки важку? — запитав я.
— Важку, — Денна не підвела погляду. — Дуже важку. А він, звісно, вже продав коня й не може дозволити собі квиток на корабель, — іще раз зітхнула. — Це все одно що дивитися котрусь із отих жахливих тейлінських драм. «Зле обраний шлях» чи щось таке.
— Якщо це так, то йому достатньо зайти просто так до церкви наприкінці четвертого акту, — сказав я. — Він помолиться, дістане урок і проживе решту своїх днів як чистий і доброчесний хлопчина.
— Якби він прийшов порадитися зі мною, все було б інакше, — Денна з досадою змахнула рукою. — Але ж ні, він заходить опісля, сказати мені, що зробив. Лихвар із гільдії позбавив його кредиту, то що він робить?
У мене скрутило шлунок.
— Іде до ґелета, — сказав я.
— І він іще радів, коли розповідав мені! — Денна поглянула на мене. На її обличчі відобразився розпач. — Ніби нарешті збагнув, як вибратися з цієї чортівні, — вона здригнулася. — Зайдімо сюди, — показала на невеличкий садок. — Сьогодні більш вітряно, ніж я сподівалася.
Я поставив футляр із лютнею та скинув із себе плащ.
— Ось. Мене все влаштовує.
Денна якусь мить неначе збиралася відмовитись, а тоді закуталася в нього.
— А ти ще кажеш, що не джентльмен! — насварилася вона.
— Не джентльмен, — відказав я. — Просто знаю, що після тебе він пахнутиме краще.
— А… — мудро промовила вона. — А тоді ти продаси його парфумерові й заробиш цілий статок.
— Так я й планував від початку, — зізнався я. — Хитрий і вигадливий план. Розумієш, я ж більше злодій, аніж джентльмен.
Ми сіли на лаву, якої не обвівав вітер.
— Здається, ти загубив пряжку, — зауважила Денна.
Я опустив погляд на свій футляр для лютні. Його вузький кінець розчахнувся, і залізної пряжки ніде не було видно.
Я зітхнув і байдужливо сягнув до однієї зі внутрішніх кишень плаща.
Денна писнула. Не голосно — просто вражено охнула, раптом підвівши погляд на мене. У сяйві місяця її очі здавалися великими й темними.
Я прибрав руку, неначе обпікся на вогні, й затинаючись перепросив її.
Денна тихо засміялася.
— Що ж, ніяково вийшло, — тихо сказала вона собі під носа.
— Вибач, — хутко промовив я. — Я не подумав. У мене там дріт, яким можна тимчасово його залатати.
— А… — відповіла Денна. — Звісно.
Її руки на мить сховалися під плащем, а тоді вона простягнула шматок дроту.
— Вибач, — повторив я.
— Я просто здивувалася, — пояснила вона. — Не думала, що ти можеш мацати даму без попередження.
Я, знітившись, опустив погляд на лютню, і взявся до праці, вдівши дріт у дірку на місці застібки та міцно закрутивши його.
— Гарна лютня, — зауважила Денна після тривалого мовчання. — Але цей футляр — просто казна-що.
— Я розорився, купивши саму лютню, — пояснив я, а тоді підвів погляд, неначе мені раптом блиснула думка. — Знаю! Попрошу Джеффрі назвати мені свого ґелета! Тоді мені стане грошей на два футляри!
Вона грайливо замахнулася на мене, і я сів на лаву поряд із нею.
На мить стало тихо, а тоді Денна опустила погляд на свої долоні та знову заворушила руками, як ворушила вже кілька разів за нашу розмову. Лише тепер я збагнув, що вона робить.
— Твій перстень, — сказав я. — Що з ним сталося?
Денна якось дивно поглянула на мене.
— Ти носила перстень, відколи я з тобою познайомився, — пояснив я. — Срібний, зі світло-блакитним камінцем.
Вона наморщила лоба.
— Я знаю, який він був. А як ти?..
— Ти постійно його носиш, — відповів я, намагаючись говорити невимушено, ніби не знав про неї кожнісіньку дрібницю. Ніби не знав, що вона має звичку крутити його на пальці, коли тривожиться чи замислюється. — Що з ним сталося?
Денна опустила погляд на руки й відповіла:
— Він у одного молодого пана.
— А… — проказав я. А тоді, не в змозі стриматися, додав: — У кого?
— Ти навряд чи… — вона зупинилась, а тоді підвела погляд на мене. — А власне, ти можеш його знати. Він також навчається в Університеті. Емброуз Оссел.
Мені раптом запекло й захолодило в животі.
Денна відвела погляд і пояснила:
