У першому вікні було темно, а друге було затулене шторами. Однак у третьому виднілося тьмяне світло. Я завагався. Таким світлошкірим людям, як я, в жодному разі не слід зазирати у вікна вночі. Обличчя виділятиметься на темному тлі, наче повний місяць. Я не ризикнув зазирнути всередину й натомість попорпався в кишенях плаща, доки не знайшов шматочок бляшаного брухту з Промислу, який перетворив на дзеркальце. Тоді обережно зазирнув за його допомогою за ріг, у вікно.
Усередині були кілька тьмяних ламп і ліжко під балдахіном — таке завбільшки, як уся моя кімната в Анкера. Ліжко було зайняте. Активно зайняте. Ба більше, голих кінцівок там було забагато для двох людей. На жаль, шматочок бляхи в мене був маленький, і я не міг роздивитися ту сцену в усій її складності, бо інакше, можливо, дізнався б щось дуже цікаве.
Я ненадовго замислився, чи не повернутися й не поглянути на кімнати Емброуза з іншого боку, але раптом повіяв вітер, погнавши по бруківці листя й намагаючись збити мене з вузької смужки. Я під важкі удари власного серця вирішив ризикнути та пройти повз оте вікно. Подумав, що люди всередині мають цікавіші справи, ніж видивляння на зорі.
Я насунув на обличчя каптур плаща й затиснув краї в зубах, прикриваючи лице й водночас звільняючи руки. Осліпши через це, я поволі посунувся повз вікно й уважно прислухався: раптом щось укаже на те, що мене помітили? Було кілька здивованих звуків, але, схоже, не через мене.
Перше вікно Емброуза було вигадливим вітражем. Гарним, але відчинити його було неможливо. Наступне було ідеальне: широке, подвійне. Я витягнув з однієї кишені плаща шматочок тоненького мідного дроту й підчепив ним простий засув, на який вікно було зачинене.
Вікно не відчинилось, і я зрозумів, що Емброуз скористався ще й важким засувом. Тут знадобилося кілька довгих хвилин складної праці однією рукою в майже цілковитій темряві. На щастя, вітер уже вщух, принаймні тимчасово.
Але відтак, коли я вже розібрався із засувом, вікно однаково не піддалося. Я заходився проклинати Емброузову параною, шукаючи третього замка. Полював майже десять хвилин, аж доки не збагнув, що вікно просто заклинило.
Я кілька разів смикнув за нього, а це не так просто, як здається. Ви ж розумієте, ручок на вікнах іззовні не роблять. Урешті я перестарався й потягнув надто сильно. Вікно різко відчинилося, а моя вага перемістилася назад. Я звісився з краю даху, переборюючи всі рефлекси, що спонукали відсунути ногу назад і повернути собі рівновагу: знав, що позаду немає нічого, крім п’ятнадцяти футів порожнечі.
Знаєте, як воно буває, коли відхиляєш стілець надто далеко й починаєш падати назад? Я відчув щось подібне з домішкою докорів сумління та страху смерті. Замахав руками, хоч і знав, що це не допоможе. В голові раптом стало порожньо від паніки.
Урятував мене вітер. Він повіяв, поки я хитався на краю покрівлі, і підштовхнув мене якраз достатньо, щоб я зміг повернути собі рівновагу. Одна моя рука, метляючись, учепилася за відчинене вікно, і я відчайдушно поліз усередину, не дбаючи про те, скільки шуму здіймаю.
Опинившись за вікном, я присів на підлозі й важко задихав. Коли серце нарешті почало сповільнятися, вітер перехопив вікно й різко зачинив його в мене над головою. Я знову перелякався.
Я дістав симпатичну лампу, пересунув вимикач так, щоб світло було тьмяне, та обвів кімнату вузькою світною дугою. Правильно казав Кілвін: то була злодійська лампа. Для таких тихих справ вона підходила ідеально.
Шлях до Імрі й назад тягнувся не одну милю, а я був певен, що Емброуз із цікавості чекатиме на таємну шанувальницю не менш як пів години. За звичайних обставин на пошуки такого дрібного предмета, як перстень, пішов би цілий день. Однак я здогадувався, що Емброуз і не подумає його ховати. Він же не вважав, що вкрав перстень. Для нього це або гарна дрібничка, або трофей.
Я заходився методично обшукувати кімнати Емброуза. Персня не було ні на його комоді, ні на тумбочці біля ліжка. Його не знайшлося в жодній шухляді письмового столу й на підставці для прикрас у гардеробній. Зауважте, що він навіть не мав замкненої скриньки для прикрас — просто підставку, на якій були недбало розкидані всілякі шпильки, персні й ланцюжки.
Я залишав усе на місці. Це не означало, що я не думав нишком пограбувати того покидька. Всього кілька з його прикрас дозволили б мені оплатити рік навчання. Однак це суперечило моєму плану: зайти, знайти перстень і вибратися. Мені здавалося, що, якщо я не залишу жодної вказівки на свій візит, Емброуз просто вирішить, ніби загубив перстень, а може, й узагалі не помітить його зникнення. Ідеальний злочин: жодних підозр, жодної гонитви, жодних наслідків.
Та й збувати прикраси в такому маленькому містечку, як Імрі, страшенно важко. Їх аж надто легко було б відстежити до мене.
