Одначе я ніколи не називав себе священником, а в кімнатах Емброуза було вдосталь можливостей побешкетувати. Тож я дав собі волю. Перевіряючи кишені Емброуза, послабив кілька швів, щоб наступного разу, коли він сяде чи вилізе на коня, в нього цілком могли репнути ззаду штани. Відсунув ручку на витяжці його димаря, щоб та рано чи пізно відвалилась і його кімната наповнювалася димом, поки Емброуз гарячково повертатиме її на місце.
Поки я намагався вигадати, що можна зробити з його клятим пернатим капелюхом, який мене бісив, дубова гілочка у мене в кишені несамовито засіпалась. Я аж підскочив. Тоді вона засіпалася знов і раптово зламалася навпіл. Я люто вилаявся собі під носа. Емброуза не було щонайбільше двадцять хвилин. Що так швидко привело його назад?
Я вимкнув симпатичну лампу й запхав її у плащ. Відтак помчав до сусідньої кімнати, щоб утекти крізь вікно. Неприємно було так морочитися зі входженням, щоби просто піти назад, але доки Емброуз не знав, що до його кімнат хтось вторгся, можна було просто повернутись якогось іншого вечора.
Але вікно не відчинилося. Я штовхнув сильніше, думаючи, чи не заклинило його, коли вітер грюкнув ним.
Відтак я помітив тонку смужку латуні, що тягнулася вздовж підвіконня зсередини. Прочитати ту сиґалдрію я не міг через тьмяне освітлення, але захисні чари я впізнаю з першого погляду. Це пояснювало, чому Емброуз повернувся так хутко. Він знав, що сюди хтось проникнув. Ба більше, найкращі захисні чари не просто попереджають про зайд, а можуть тримати двері чи вікно зачиненими, щоб утримати всередині злодія.
Я кинувся до дверей, ошаліло намацуючи в кишенях плаща щось довге й тонке, чим можна було б підкрутити замок. Не знайшовши нічого підхожого, схопив перо з письмового столу Емброуза, встромив його в замкову шпарину, а тоді різко шарпнув його вбік і відламав металеву головку всередині замка. Мить — і почув металічний скрегіт: Емброуз намагався відімкнути двері зі свого боку, незграбно вовтузячись і лаючись через те, що ключ не входить як годиться.
На той час я вже повернувся до вікна, де світив лампою туди-сюди вздовж латунної смужки та бурмотів собі під носа руни. Це було доволі просто. Я міг вивести сиґалдрію з ладу, зішкрябавши кілька з’єднувальних рун, а тоді відчинити вікно й утекти.
Я побіг назад до вітальні й підхопив із письмового столу ніж для відкривання листів, у поспіху перекинувши каламар із кришкою. Уже зібравшись узятися за викреслювання рун, збагнув, якою дурістю це буде. До кімнат Емброуза міг вломитися будь-який дрібний злодій, але людей, які достатньо знають сиґалдрію, щоб зіпсувати захисні чари, набагато менше. Це було б усе одно що написати власне ім’я на рамі його вікна.
Якусь мить я збирався з думками, а тоді повернув ніж для листів на стіл і поставив на місце каламар. Повернувся й уважніше оглянув довгу латунну смужку. Зламати щось просто, зрозуміти це важче.
Це особливо стосується випадків, коли з-за дверей чутно тиху лайку в супроводі грюкоту й торохтіння людини, що намагається відімкнути замок, який заклинило.
Відтак у коридорі стало тихо, а це бентежило ще більше. Мені врешті вдалося збагнути послідовність захисних заклинань, але тут я почув, як у коридорі йдуть кілька пар ніг. Я розділив розум на три частини й зосередив алар, налягаючи на вікно. Руки й ноги захололи: я витягнув тепло з тіла для протидії заклинанню. Почувши гучний глухий звук, із яким у двері вдарило щось важке, я постарався не панікувати.
Вікно розчахнулось, і я спішно кинувся назад, крізь раму й на дах, а тим часом щось ізнову вдарило у двері і я почув різкий тріск. То розкололося дерево. Я ще міг би спокійно втекти, але поставивши праву ногу на дах, відчув, як під моєю вагою тріскається глиняна черепиця. Коли нога поїхала, я обома руками схопився за підвіконня, щоб не впасти.
А тоді повіяв вітер, підхопивши відчинене вікно та штовхнувши його до моєї голови. Я підніс руку, щоб захистити лице, і замість нього вікно вдарило по ліктю. Одна з маленьких шибок при цьому розбилася. Сила удару відштовхнула мене вбік, на праву ногу, і та остаточно підігнулася.
А тоді, позаяк скидалося на те, що всі інші варіанти вже вичерпані, я вирішив: найкраще буде впасти з даху.
Мої руки, діючи суто інтуїтивно, несамовито зашкрябались. Я змістив іще кілька шматків глиняної черепиці, а тоді вхопився за край даху. Вхопився невдало, але сповільнився і крутнувся так, щоб не впасти на голову чи на спину. Натомість я впав долілиць, як кіт.
От тільки в кота всі ноги мають однакову довжину. Я приземлився накарачки. Руки лише пощипувало, зате коліна, які вдарились об бруківку, боліли чи не найстрашніше за все моє коротке життя. Біль був сліпучий, і я почув, як зойкнув, наче собака, якого копнули.
За мить довкола мене посипався град із важкої червоної черепиці. Більша її частина розбивалась об бруківку, та один шматочок зачепив мою потилицю, тоді як інший влучив просто в лікоть, від чого в мене заніміло все передпліччя.
