Страх мудреця полностью

Я почав розслаблятися. Можливо, вони про неї не чули. Так, безумовно, буде простіше.

— Вона ґелет, що живе за річкою, — пояснив я.

— Гаразд, — невимушено відповів Сіммон. — Хто такий ґелет?

— Пам’ятаєш, ми ходили на «Привида й панну Гуску»? — запитав я. — Кетлер був ґелетом.

— А, мідний яструб, — відповів Сім. Його обличчя проясніло від здогаду, а тоді знову спохмурніло: до нього дійшли можливі наслідки. — Не знав, що такі люди водяться тут.

— Такі люди є скрізь, — запевнив я. — Без них світ не працював би.

— Стривай, — раптом сказав Вілем, піднявши руку. — Ти сказав, що твою… — він зупинився, силкуючись пригадати потрібне слово атурською. — Твою позикодавицю, твою ґатесор звуть Деві? — її ім’я він вимовив із сильним шалдійським акцентом, тож вийшло схоже на «Девід».

Я кивнув. От такої реакції я й очікував.

— О Боже, — вжахнувся Сіммон. — Ти про Деві-Демоницю, так?

Я зітхнув.

— Отже, ви про неї чули.

— Чули? — повторив Сім. Його голос став пронизливим. — Та її вигнали, коли в мене був перший семестр! Це справді запам’яталося.

Вілем просто заплющив очі й похитав головою, наче йому й дивитися було нестерпно на такого дурня, як я.

Сім здійняв руки в повітря.

— Її відрахували за зловживання! Що ти собі думав?!

— Ні, — сказав Сіммонові Вілем. — Її відрахували за негідну поведінку. Доказів зловживання не було.

— Насправді я не думаю, що то була вона, — зауважив я. — Взагалі-то, вона доволі мила. Товариська. До того ж я позичив усього шість талантів і не спізнююся з погашенням. Вона не має причин для таких дій.

Вілем уважно придивився до мене.

— Просто розгляньмо всі можливі варіанти, — поволі проказав він. — Зробиш дещо для мене?

Я кивнув.

— Пригадай останні кілька своїх спілкувань із нею, — сказав Вілем. — Зупинися на секунду, розбери їх по цеглинках і спробуй згадати — може, ти робив чи казав щось таке, що могло її образити чи засмутити.

Я пригадав останню нашу розмову, прокрутивши її в голові.

— Її цікавила певна інформація, якої я їй не надав.

— Як сильно цікавила? — поволі, терпляче запитав Вілем, неначе розмовляючи з вельми придуркуватою дитиною.

— Доволі сильно, — промовив я.

— «Доволі» — це не міра сили.

Я зітхнув.

— Гаразд. Надзвичайно цікавила. Достатньо сильно, щоб… — тут я спинився.

Вілем поглянув на мене, багатозначно вигнувши брову.

— Так? Що ти зараз пригадав?

Я завагався.

— Можливо, вона також запропонувала зі мною переспати, — зізнався я.

Вілем спокійно кивнув, неначе чогось такого й очікував.

— А яким чином ти відреагував на великодушну пропозицію цієї дівчини?

Я відчув, як у мене спалахнули щоки.

— Просто… просто ніби пропустив це повз вуха.

Вілем заплющив очі. Його обличчя виражало безмежний, утомлений смуток.

— Це незмірно гірше, ніж Емброуз, — сказав Сім, опус­тивши голову на руки. — Деві не мусить боятися майстрів абощо. Кажуть, вона здатна виконувати зв’язування з восьми час­тин! Восьми!

— Я був у скрутному становищі, — дещо сердито промовив я. — Не міг надати нічого в заставу. Визнаю, ідея була не найкраща. Коли все це закінчиться, можна буде влаштувати симпозіум на тему моєї дурості. Але зараз можна просто продовжити обговорення? — я благально поглянув на товаришів.

Вілем потер очі однією долонею та стомлено кивнув.

Сіммон постарався стерти з обличчя жах, але його успіхи виявилися дуже скромними. Він ковтнув.

— А й справді. Що нам робити?

— Просто зараз насправді не має значення, хто винен, — сказав я та обережно поглянув, чи припинила моя рука кровоточити. Таки припинила, і я поступово прибрав закривавлену долоню. — Я вживу певних заходів безпеки, — махнув рукою, відганяючи їх. — А ви йдіть поспіть.

Сім потер лоба, захихотівши собі під носа.

— Тіло Господнє, іноді ти бісиш. А що, як на тебе знову нападуть?

— Це вже сталося двічі, поки ми тут сиділи, — невимушено зауважив я. — Трохи пощипує, — помітивши вираз його обличчя, я всміхнувся. — Сіме, у мене все гаразд. Чесно. Я ж не просто так найкращий дуелянт серед учнів Дала. Я в цілковитій безпеці.

— Допоки не спатимеш, — утрутився Вілем. Його темні очі стали серйозними.

Моя усмішка заціпеніла, і я повторив:

— Допоки не спатиму. Авжеж.

Вілем підвівся й демонстративно обтрусився.

— Отже… Почисть себе та вживай своїх запобіжних заходів, — він уважно поглянув на мене. — Чи очікувати нам із юним паном Сіммоном найкращого дуелянта Дала сьогодні в моїй кімнаті?

Я відчув, що зашарівся від зніяковіння.

— Так. Був би дуже за це вдячний.

Віл утрирувано вклонився мені, а тоді відчинив двері й ви­йшов у коридор.

Сім уже широко всміхався.

— Отже, вирішено. Але перш ніж прийти, надягни сорочку. Я сьогодні пильнуватиму тебе, наче малого з кольками — а такий ти, по суті, і є, — але не збираюся це робити, якщо ти твердо вирішиш спати голяка.

***

Коли Віл і Сім пішли, я вибрався з вікна на дахи. Сорочку зали­шив у кімнаті, бо був весь у крові й не хотів її псувати. Я вірив у нічну темряву й пізню годину, сподіваючись, що ніхто не помітить, як я, напівголий і закривавлений, біжу дахами Університету.