Моє серце почало потроху танути.
— Шукав місця для своєї крові, — сказав.
— Більшість людей тримає її в собі, — зауважила Арі. — Так простіше.
— Я хочу втримати решту в собі, — пояснив я. — Але побоююся, що мене хтось може шукати.
— Ой, — сказала вона так, ніби бездоганно все зрозуміла. Я побачив, як її тінь, трохи темніша, промайнула в темряві й підвелася. — Іди зі мною до Дзенькоту.
— Здається, я ще не бачив Дзенькоту, — зауважив я. — Ти вже водила мене туди?
Рух, схожий на хитання головою.
— Він захований.
Я почув брязкіт металу, потім — шурхіт, а відтак побачив, як із відчиненої решітки виходить блакитно-зелене світло. Я поліз униз і зустрів у тунелі внизу Арі.
Завдяки світлу в її руці стало видно розмазані плями в неї на личку — мабуть, зосталися після того, як вона витирала сльози. Так я вперше побачив Арі замурзаною. Очі в неї були темніші, ніж зазвичай, а ніс червоний.
Арі шморгнула носом і потерла плямисте личко.
— Ти, — серйозно промовила вона, — жахливе нікудишко.
Я опустив погляд на закривавлені руки та груди й погодився:
— Так.
Тоді Арі ледь помітно сміливо всміхнулася.
— Цього разу я забігла не так далеко, — зауважила вона, гордо задерши підборіддя.
— Я радий, — сказав я. — І хотів би перепросити.
— Ні, — вона ледь помітно, але твердо хитнула головою. — Ти мій сірід, а тому бездоганний, — вона простягнула руку, щоб торкнутися пальцем середини моїх закривавлених грудей. —
***
Арі провела мене лабіринтом тунелів, із яких складався Підниз. Ми заглибилися всередину, подолали Скакалки, проминули Цвіріньчика. Відтак пройшли крізь декілька закручених коридорів і знову спустилися, скориставшись кам’яними гвинтовими сходами, яких я ще ніколи не бачив.
Спускаючись, я занюхав вологий камінь і почув тихий плавний звук, із яким тече вода. Раз у раз якесь скло черкало об камінь або скло вже веселіше дзенькало об інше скло.
Десь за п’ятдесят кроків широкі гвинтові сходи зникли у величезній неспокійній калюжі з чорною водою. Я замислився, як далеко сходи тягнуться під її поверхнею.
Не було чути жодної гнилі чи смороду. Вода була свіжа, і я бачив на ній брижі, поки вона закручувалася на сходах і розходилася в пітьму, до якої нашим вогням було не дотягнутися. Знову почув дзенькіт скла й помітив, як на поверхні крутяться й гойдаються дві пляшки, спершу плинучи в один бік, а потім — у другий. Одна пірнула під поверхню й не спливла.
Із латунного держака для смолоскипа, вставленого у стіну, звисав лантух із мішковини. Арі сягнула в торбу й витягнула важку пляшку з корком — колись у ній могло бути бредонське пиво.
Арі передала пляшку мені.
— Вони зникають на годину. Або хвилину. Іноді — на кілька днів. Іноді взагалі не повертаються, — вона дістала з лантуха ще одну пляшку. — Найкраще одночасно пускати щонайменше чотири. Так із погляду статистики в тебе завжди мають бути дві.
Я кивнув, висмикнув мішковинну шворку з побитого лантуха та обмазав її кров’ю, що вкривала мою руку. Відкоркував пляшку й закинув шворку всередину.
— Волосся теж, — наказала Арі.
Я висмикнув із голови кілька волосин і просунув їх у горло пляшки. А тоді жорстко ввігнав корок усередину й відправив пляшку за течією. Вона пливла у воді низько, безладно кружляючи.
Арі передала мені ще одну пляшку, і ми повторили зроблене. Коли бурхлива вода підхопила четверту пляшку, Арі кивнула й хутко обтерла руку об руку.
— Ось так, — сказала вона з неймовірним задоволенням у голосі. — Це добре. Ми в безпеці.
***
Кілька годин по тому, помитий, забинтований і значно менш голий, я попрямував до кімнати Вілема у Стайнях. Тієї ночі й іще багато ночей опісля Віл і Сім по черзі пильнували мене вві сні, оберігаючи своїм аларом. Вони були найкращими друзями. Такими, на яких усі сподіваються, та на яких ніхто не заслуговує. Тим паче я.
Хай у що там вірили Віл і Сім, мені не вірилося, буцімто Деві винна у зловживанні проти мене. Хоч я й із болем усвідомлював, що практично нічого не знаю про жінок, вона завжди була зі мною привітна. Часом навіть мила.
Нíде правди діти, у неї була зловісна репутація. Проте я краще за всіх розумів, як швидко кілька чуток можуть обернутися на повноцінні казки.
Я вважав набагато ймовірнішим, що мій невідомий нападник — це просто ображений студент, якому не cподобалося моє просування в Арканумі. Більшість студентів навчалися роками, перш ніж стати ре’ларами, а мені це вдалося менш ніж за три семестри. Це могла бути навіть людина, що просто ненавиділа едема ру. Я вже не вперше в житті напоровся б так на побиття.
У певному розумінні насправді було байдуже, хто стоїть за атаками. Мені був потрібен спосіб їх зупинити. Я не міг сподіватися, що Віл і Сім стежитимуть за мною до кінця життя.
Мені було потрібне якесь довговічніше рішення. Був потрібен ґрам.
