Страх мудреця полностью

Захищатися від симпатії відносно просто, якщо знаєш, що робиш. Якщо хтось намагався мене спалити чи зарізати або ж довести моє тіло до переохолодження, забравши в нього тепло, то це було простим, безпосереднім застосуванням сили, а такому легко протистояти. Тепер, знаючи, що відбувається, й не втрачаючи пильності, я був у безпеці.

У мене з’явилася нова проблема: той, хто на мене нападав, міг розчаруватись і спробувати щось інше. Наприклад, з’ясувати моє місцеперебування, а тоді напасти у прозаїчніший спосіб, щоб я не зміг оборонитися зусиллям волі.

Зловживання — річ страшна, зате харциз із гострим ножем уб’є вдесятеро швидше, якщо спіймає жертву в темному провул­ку. А заскочити когось зненацька надзвичайно просто, якщо є змога відстежувати кожен його порух за допомогою його крові.

Тож я покрокував дахами. Мій план був такий: узяти пригорщу осіннього листя, позначити його своєю кров’ю й кинути його — хай нескінченно котиться Домом Вітру. Я вже вдавався до такого трюку.

Але, перескочивши вузький провулок, я побачив, як у хмарах блимнула блискавка, й відчув у повітрі запах дощу. Насувалася буря. Дощ не лише зімне листя так, що воно не ворушитиметься, а й змиє мою кров.

Стоячи там, на даху, та почуваючись так, ніби з мене вибивають дванадцять барв пекла, я мимоволі почув неприємний відгомін життя в Тарбієні. Якусь мить споглядав далеку блис­кавку й намагався не дати цьому відчуттю себе пересилити. Змусив себе згадати, що я вже не та безпорадна, виголодніла дитина, якою був тоді.

Я почув ледь помітний звук, схожий на бій барабана, а позаду мене зігнувся шматок бляшаної покрівлі. Я заціпенів, а тоді розслабився, почувши голос Арі.

— Квоуте!

Поглянув праворуч і зобачив її маленький силует за десяток футів від себе. Місяць затуляли хмари, але я почув у голосі Арі усмішку, коли вона сказала:

— Я бачила, як ти біг по всякому згори.

Я остаточно повернувся обличчям до неї, радіючи, що світла обмаль. Не хотілося думати, як Арі може відреагувати, побачивши мене напівголим і залитим кров’ю.

— Привіт, Арі, — озвався я. — Насувається буря. Тобі сьогодні не варто ходити по всякому згори.

Вона схилила голову набік і просто сказала:

— А ти це робиш.

Я зітхнув.

— Так. Але лише…

Небом розповзлася блискавка, схожа на великого павука, й на одну довгу мить освітила все. Тоді вона зникла, а я осліп від її яскравості.

— Арі? — гукнув я, побоюючись, що вона злякалася мого вигляду.

Знову блимнула блискавиця, і я побачив, що Арі вже стоїть ближче. Вона показала на мене з радісною усмішкою.

— Ти схожий на аміра, — заявила Арі. — Квоут — один із сірідів.

Я поглянув на самого себе і з наступною блискавицею зрозумів, що вона має на увазі. На моїх долонях із тильного боку виднілися засохлі потоки крові, що залишилися там, коли я намагався затиснути свої рани. Це скидалося на старовинні татуювання, якими аміри позначали найвищих за званням поміж себе.

Її згадка про це так мене здивувала, що я забув перше з вив­ченого про Арі. Забув про обережність і поставив їй запитання.

— Арі, звідки ти знаєш про сірідів?

Відповіді не було. З наступним спалахом блискавки я не побачив нічого, крім порожнього даху та безжального неба.

Я стояв на даху, поки вгорі миготіла буря. Серце обтяжувало груди. Мені хотілося піти за Арі й перепросити, але я знав, що це безнадійна затія. Вона тікала від неправильних запитань, а бігла Арі зі швидкістю кролика в нірці. У Піднизі була тисяча місць, у яких вона могла сховатися. Знайти її в мене не було жодних шансів.

До того ж мені слід було дати раду надзвичайно важливим справам. Просто зараз хтось міг з’ясовувати моє місцеперебування. Я просто не мав стільки часу.

Я майже годину крокував дахами. Мерехтіння грози не полегшувало, а ускладнювало ситуацію, бо кожен спалах надовго мене осліплював. І все ж я врешті дошкандибав до даху ­Основи, на якому зазвичай зустрічався з Арі.

Я зліз негнучкими кінцівками з яблуні на замкнений дворик. Уже зібрався гукнути у важку металеву решітку, що вела до Піднизу, але тут побачив, як щось ворухнулося в тіні ­кущів неподалік.

Я вдивився в темряву й не зміг роздивитися нічого, крім нечіткого силуету.

— Арі? — лагідно спитав я.

— Не люблю говорити, — тихо сказала вона. Її голос захрип від сліз.

За останні кілька днів я був причетний до багатьох жахливих речей, але ця, поза сумнівом, була найстрашніша.

— Арі, дуже прошу, вибач, — мовив я. — Я більше не питатиму. Обіцяю.

Із тіні долинув тоненький схлип, від якого моє серце заціпеніло й надщербилося.

— Що ти сьогодні робила згори? — запитав я. Знав, що це запитання безпечне. Вже багато разів його ставив.

— Я дивилася на блискавку, — відповіла Арі та шморгнула носом. А тоді: — Бачила одну схожу на дерево.

— Що було у блискавці? — тихо запитав я.

— Гальванічна іонізація, — відповіла Арі. Затим, після паузи, додала: — І річкова крига. І гойдання очерету.

— Якби ж то я це побачив… — промовив я.

— А що ти робив згори? — вона зупинилася й ледь чутно реготнула, наче гикнула. — Геть божевільний і майже голий.