Страх мудреця полностью

— Нічого? — втомлено спитала Фела.

— Нічого, — я потер лице обома руками. — Ось тобі й талан.

Фела знизала плечима, одночасно скривившись, а тоді схилила голову набік, витягаючи шию, щоби зняти судому.

— Логічно було починати в найочевидніших місцях, — зауважила вона. — Але ті самі місця канцеляри прочісували для Кілвіна. Нам просто доведеться копати глибше.

Я почув сигнал із далекої дзвіниці та здивувався тому, скільки разів він прозвучав. Ми шукали відомостей понад чотири години.

— Ти пропустила заняття, — збагнув я.

— Та то просто геометрія, — сказала Фела.

— Ти чудова людина, — промовив я. — Який тепер найкращий варіант для нас?

— Довгий, повільний пошук у Сховищі, — відповіла вона. — Але це буде схоже на намивання золота. І триватиме десятки годин, хоча ми працюватимемо разом, щоб не дублювати своєї роботи.

— Я можу покликати на допомогу Віла й Сіма, — запропонував я.

— Вілем тут працює, — нагадала Фела. — Але Сіммон ніколи не був канцеляром — він, мабуть, просто плутатиметься під ногами.

Я кинув на неї дивний погляд.

— Ти дуже добре знаєш Сіма?

— Не дуже, — визнала вона. — Бачила його тут і там.

— Ти його недооцінюєш, — пояснив я. — Люди постійно це роблять. Сім розумний.

— Тут усі розумні, — відказала Фела. — А Сім милий, але…

— У цьому й заковика, — визнав я. — Він милий. Він лагідний, а люди вважають це за слабкість. А ще він щасливий, тоді як люди вважають це за дурість.

— Я не це хотіла сказати, — заперечила Фела.

— Знаю, — промовив я й потер обличчя. — Вибач. Останні кілька днів були кепськими. Я думав, що в Університеті буде не так, як у решті світу, але тут достоту так само, як і всюди: люди лижуть п’яти пафосним, грубим покидькам на кшталт Емброуза, а такі добрі душі, як Сіммона, зневажають як дурнів.

— А хто ти? — спитала з усмішкою Фела, заходившись складати книжки. — Пафосний покидьок чи добра душа?

— Над цим я помізкую згодом, — сказав я. — Зараз маю нагальніші проблеми.

Хоч я й майже не сумнівався, що за тим зловживанням не стояла Деві, я був би дурнем, якби не зважав на те, що в неї є моя кров. Тож, коли стало очевидно, що для виготовлення ґрама знадобиться чимало часу й сил, я збагнув, що настав час завіта­ти до неї й пересвідчитись у тому, що вона в цьому не винна.

День був жалюгідний: холодний і з вологим вітром, який проникав під одяг. У мене не було ні рукавичок, ні капелюха, і довелося просто надіти каптур і сховати долоні у тканині плаща, в який я щільніше закутав плечі.

Коли я перетнув Кам’яний міст, мені блиснула нова думка: можливо, хтось украв мою кров у Деві. Це було найлогічніше. Треба було пересвідчитися, що пляшечка з моєю кров’ю в безпеці. Якщо вона досі в Деві та її ніхто не чіпав, я знатиму, що Деві до цього непричетна.

Я попрямував до західного кінця Імрі, а там зупинився в корчмі, щоб замовити маленьке пиво й зігрітися біля вогню. Тоді пройшов уже знайомим провулком і подолав вузькі сходи за крамницею різника. Попри холод і недавній дощ, у повітрі досі висів запах згірклого жиру.

Я глибоко вдихнув і постукав у двері.

За хвилину вони відчинились, а тоді з вузької щілини між дверима й одвірком визирнуло личко Деві.

— Ну, привіт, — сказала вона. — Ти у справах чи для задово­лення?

— Головно у справах, — зізнався я.

— Шкода.

Деві відчинила двері ширше.

Входячи, я спіткнувся об поріг, незграбно врізався в Деві й ненадовго поклав одну руку їй на плече в намаганні ви­рівнятися.

— Вибач, — знічено промовив я.

— Вигляд у тебе — капець, — сказала вона, замикаючи двері на засув. — Сподіваюся, ти не хочеш іще грошей. Я не позичаю людям, які мають такий вигляд, ніби прийшли після триденної пиятики.

Я втомлено сів на крісло.

— Приніс твою книжку, — пояснив я, витягнув її з-під плаща й поклав на письмовий стіл Деві.

Вона кивнула на книжку, злегка всміхнувшись.

— Як тобі старий добрий Малкаф?

— Сухий. Багатослівний. Нудний.

— І малюнків там не знайшлося, — іронічно додала Деві. — Але це не стосується справи.

— Його теорії стосовно сприйняття як активної сили були цікаві, — визнав я. — Але пише він так, ніби боїться, що хтось може по-справжньому його зрозуміти.

Деві кивнула, міцно стуливши рота.

— Я теж так подумала, — потягнулася на протилежний бік столу й підсунула книжку до себе. — А як тобі розділ про пропріоцепцію?

— Схоже, він висловлювався з глибокого колодязя невігластва, — відповів я. — Я зустрічав у Медиці людей з ампутованими кінцівками. Малкаф — навряд.

Я придивився до Деві, шукаючи якихось ознак почуття провини, якоїсь указівки на те, що вона застосовувала до мене зловживання. Але нічого не знайшлося. Вона здавалася цілковито нормальною, як завжди бадьорою й гострою на язик. Але я виріс поміж акторів. Я знаю, скільки існує способів приховати свої справжні почуття.

Деві утрирувано насупилася.

— Ти такий серйозний. Що думаєш?

— У мене з’явилося кілька запитань, — розпливчасто від­повів я. Переходити до цього не надто хотілося. — Не про Малкафа.