— Як же набридло, що мене цінують за інтелект! — Деві відкинулася назад і витягнула руки над головою. — Коли вже я зможу відшукати гарного хлопця, якому буде потрібне лише моє тіло? — вона хтиво потягнулася, та зупинилася, не розтягнувшись до кінця, і спантеличено поглянула на мене. — Як на мене, зараз має бути якийсь жарт. Ти зазвичай дієш швидше.
Я кволо їй усміхнувся.
— У мене багато всякого на думці. Здається, сьогодні мені не дорівнятися до тебе дотепністю.
— Ніколи не підозрювала, що ти можеш дорівнятися до мене дотепністю, — відповіла вона. — Але я справді люблю час від часу перекинутися жартами, — Деві нахилилася вперед і склала руки на столі. — То які там у тебе запитання?
— В Університеті ти багато займалася сиґалдрією?
— Особисті запитання, — Деві здійняла брову. — Ні. Вона мені не подобалася. Забагато метушні, як на мій смак.
— Ти начебто не з тих жінок, які не бажають метушитися, — зауважив я й видушив із себе кволу усмішку.
— Оце вже на щось схоже, — схвально промовила Деві. — Я знала, що ти можеш.
— У тебе часом немає книжок із вищої сиґалдрії? — запитав я. — Про таке, до чого ре’ларів не підпускають?
Деві хитнула головою.
— Ні. Зате є непогані тексти з алхімії. Те, чого ти ніколи не знайшов би у своїх безцінних Архівах, — на останньому слові в її голосі з’явилася відверта гіркота.
Тут у мене й склалося все в голові. Деві нізащо не допустила б такої необережності, не дозволила б комусь украсти мою кров. І не продала б її заради швидкого прибутку. Такі гроші їй були не потрібні. Вона не була на мене ображена.
Зате Деві готова продати власні різці, щоб потрапити до Архівів.
— Кумедно, що ти згадала саме алхімію, — якомога спокійніше зауважив я. — Чула коли-небудь про такий собі сливовий вузол?
— Чула, — спокійно відповіла Деві. — Ще та гидота. Здається, в мене є формула, — вона трохи повернулася до полиці, не встаючи з крісла. — Хочеш її побачити?
Лице її не зраджувало, та всякий може опанувати своє обличчя, достатньо попрактикувавшись. Мова тіла теж її не виказувала. Видно було тільки ледь помітне напруження у плечах, натяк на невпевненість.
Річ була в її очах. Згадавши сливовий вузол, я побачив, як у них щось промайнуло. Не просто впізнавання. Почуття провини. Ну звісно. Вона продала формулу Емброузу.
А чому вона не мала її продавати? Емброуз — канцеляр високого рангу. Він міг би нишком провести її до Архівів. Трясця, та зі своїми ресурсами він навіть не конче мусив би це робити. Всі знали, що Лоррен раз у раз надає доступ до Архівів науковцям, які не належать до Аркануму, особливо якщо їхні покровителі готові сплатити щедру пожертву. Емброуз якось купив цілий шинок, аби просто поглумитися з мене. Скільки ще він ладен заплатити, щоб заволодіти моєю кров’ю?
Ні. Тут Віл і Сім мали рацію. Емброуз не з тих, хто бруднить руки, якщо цього можна уникнути. Йому набагато простіше найняти Деві, щоб та виконала брудну роботу за нього. Її вже відраховано. Їй нема чого втрачати, а здобути вона може всі таємниці Архівів.
— Ні, дякую, — відказав я. — Я небагато займаюсь алхімією, — глибоко вдихнув і вирішив одразу перескочити до суті. — Але мені дуже треба побачити свою кров.
Бадьоре личко Деві застигло. Її вуста ще всміхалися, та очі стали холодними.
— Прошу? — прозвучало це як запитання, та запитанням насправді не було.
— Мені треба побачити кров, яку я залишив тут, у тебе, — пояснив я. — Треба пересвідчитися, що вона в безпеці.
— На жаль, це неможливо, — її усмішка начисто зникла, а вуста стиснулись у тонку пряму риску. — Я так не працюю. Та й, гадаєш, мені стало б дурості тримати такі речі тут?
Я відчув, як у мене обриваються нутрощі. Вірити в це досі не хотілося.
— Можемо піти туди, де ти її зберігаєш, — спокійно запропонував я. — Хтось застосовував проти мене зловживання. Мені треба пересвідчитись у тому, що з кров’ю нічого не зробили. От і все.
— Хіба я можу просто взяти й показати тобі, де таке зберігаю? — сказала Деві з нищівним сарказмом. — Чи тебе по голові стукнули?
— На жаль, я мушу на цьому наполягти.
— І жалкуй собі, — гнівно зиркнула Деві. — І наполягай собі. Це нічого не змінить.
Це зробила вона. Інших причин ховати кров від мене в неї не було.
— Якщо ти не хочеш показувати, — продовжив я, намагаючись зберегти рівний і спокійний голос, — то я змушений припустити, що ти продала мою кров або з якоїсь причини зробила мою ляльку.
Деві відкинулася на спинку крісла і з демонстративною безтурботністю схрестила руки на грудях.
— Можеш припускати будь-які дурниці. Ти побачиш свою кров, коли виплатиш мені свій борг, але не раніше.
Я дістав із-під плаща воскову ляльку й поклав руку на стіл, щоб Деві було видно.
— Це що, я? — запитала вона. — З такими стегнами?
Однак у її словах від жарту була лиш оболонка, вони були сказані рефлекторно. Голос у неї був категоричний і сердитий. Очі — суворі.
Другою рукою я дістав коротку солом’яну волосину та прикріпив її до голови ляльки. Деві несвідомо піднесла руку до свого волосся. На її обличчі відобразився шок.
