Та марно силкувалася вона довести, що Біблії ніхто не збирався ховати і що каблучки та сережки належали їй здавна, ще з дореволюції, і що у своїй хаті не було потреби від когось усе це ховати.
– Біблію ти ховала з метою релігійної пропаґанди, а ювелірні прикраси не твої, а твоїх свояків. Куркуль завсіди буде куркулем, – значуще прорік він.
Аж тепер Хижняк пояснив нам, що всіх трьох моїх дядьків оголошено оце куркулями й заарештовано. І завтра їх відправлять на заслання, а все їхнє майно – експропріюють. «Офіційне діло» комісії, присланої до нас, зводилось до того, щоб знайти в нашій хаті те, що родичі могли дати нам зі своїх речей на сховок. Докінчивши трус, комісія пішла собі, залишивши нас розгубленими й переляканими, та ще й з новим клопотом: що буде з Сергієм і нашими дядьками?
Звістка про арешт дядьків ударила нас як обухом по голові, бо ж після батькової смерти вони були наші єдині захисники, єдина підтримка наша. Вони нам і матеріяльно підпомагали, і взагалі захищали від напастей. А це ось кажуть, що їх можуть вивезти з села, заслати у віддалені райони країни. Нам не сила була зрозуміти, навіщо треба так робити з цими працьовитими господарями, чесними й справедливими членами сільської громади.
Усі троє були хлібороби. Орали свої десятини (по шість–вісім десятин кожен мав), ведучи свої господарства так добре, наскільки це дозволяли обставини. Тільки один з них, Гаврило, жив заможніше від багатьох односельців. У нього й хата була бляхою крита, що вважалося ознакою заможности, і мав він кілька малих господарчих будівель у садибі, і виплекав гарний садок. Це все справляло враження, що він був багатий. Так, землі він мав трохи більше, ніж інші селяни, однак до його добробуту спричинилися головним чином уміле господарювання та працьовитість. Щороку після жнив він ще й на залізниці працював, а то й брукував дороги, щоб приробити дещо для родини.
А двоє інших моїх дядьків були такі самі пересічні селяни, як і майже всі інші. Хати під солом'яною стріхою та сяка-така худобина – ото й усі були їхні статки. І самі вони, й діти їхні ходили босі; харчувалися самим хлібом та картоплею. Навіть гасу купити – і то вже була для них не завжди доступна розкіш. Якихось наймитів тримати вони не мали ні змоги, ні потреби.
І ось, не зважаючи на всі ці явні прикмети незаможности, трьом моїм дядькам випікають офіційні тавра куркулів і мають їх вивозити з села. З цієї причини члени комісії перетрусили по нитці усе в нашій хаті, пильно приглядаючись до кожної дрібнички – від клаптиків паперу до горняток у печі. Це все шукали дядькових коштовностей. Ще й розважались при цій роботі, мовби хтозна яке геройство чинили.
Коли комісія забралася геть, нам дозволили залишитись удома, ніхто нас не тримав під вартою. Та як тут було в хаті всидіти, не знаючи, що сталося з Сергієм і нашими трьома дядьками? Ми гадали, що Сергія забрали в холодну. Але ж його могли одразу відправити до райцентру, а то й дорогою пристрелити.
Так само й з дядьками: сказано нам, що вивозитимуть їх з села, однак де вони зараз і що з ними діється – ми не знали. Зарадити їм ми, либонь, уже нічим не могли, та не могли ж ми й сидіти просто так, згорнувши руки.
Коли ми вдвох з мамою зібралися й вийшли нарешті з хати, почало вже розвиднятися. На сірому небосхилі з'явилося тьмяне світло.
Дядько Арсень жив найближче до нас, тож ми вирішили спершу податись до нього. Але коли ми дійшли до його хати, було вже пізно: вона стояла замкнена й опечатана, а біля хвіртки переминався з ноги на ногу озброєний вартовий. Він і сказав нам, що дядька, дядину, двох їхніх дочок і сина забрано до сільради. Узяти з собою їм дозволили тільки те, в що вони були вбрані.
Тоді ми завернули в напрямку до центру села, та тільки пройшли шмат дороги, як раптом ранкову тишу розтяв лемент: «Ґвалт! Рятуйте!» Крик цей почувся з хати старого Алеки, нашого далекого родича. Я залишив маму, скрутнув зі шляху й побіг до його хати.
Алека був бідняк і жив одинцем. Колись він мав кілька десятин поля, держав коня й корову. Але жінка в нього давно померла, діти поодружувалися й перебралися в інші села. Від решти селян різнився він тільки тим, що якийсь час був завів невелику крамничку прямо у своїй хаті. Провадив він тільки мінову торгівлю, і ми знали, що прибутки його були мізерні.
Не так давно Алека відпродав свою торгівлю і вступив до колгоспу. Видно, вже й вік і роки він мав не ті, щоб морочитись торговими оборудками, але представники влади були тої думки, що це Алека тепер намагається замазати спогад про свою «гендлярську діяльність», аби таким робом уберегтись від експропріяції свого майна. Та й ще вони підозрювали, що він наскладав не знати які гроші.
Добігши до його хати, я не здивувався, стрінувши тих самих членів комісії, що оце недавно вийшли від нас. Зовнішні двері стояли нарозтіж, у сінях юрмилося кілька комісіонерів. Так само розчинені були й двері до кімнати.
