Та щойно я намірився рушити додому, аби поназбирати тих речей, як на майдані знявся гамір. Ті, хто сидів, посхоплювались на ноги, почулися голосні вигуки протесту. Розрізнені маленькі купки враз злилися в розбурхане стовпище, і все це гурмою посунуло на трибуну з начальством. З першого ряду охоронців хтось вистрелив раз і другий, але стихійний натовп зім'яв лінію охорони. Ще б якась хвилина – і майдан геть увесь би спорожнів. Та ось пролунала чиясь команда, і над майданом заторохтів кулемет. Кулі зацьвохкали зусібіч, прошиваючи весь майдан. Виконавці й гепеушники стріляли з наганів і гвинтівок; ляскання пострілів змішувалось із зойками, скриками й протестами.
Зрештою натовп піддався, і порядок на майдані було відновлено. Там і сям видніло на землі кілька забитих чи поранених. Пізніше ми довідалися, що тоді загинуло троє селян.
За хвилину ми побачили й причину заколоту: на майдан під охороною військових в'їжджала ціла валка порожніх саней. Це ними мали вивозити арештованих з села. Їх тут таки по шість-сім осіб почали садити на кожні сани за списком. Родинні стосунки, вік, стать, стан здоров'я до уваги не брались, тож чоловіків відривали від жінок, а дітей – від батьків. Безпомічні старі та хворі опинялися в одних санях із зовсім чужими людьми.
З одних саней, коли вони рушили з майдану, аби приєднатися до тих, що від'їхали раніше, зіскочив котрийсь молодик з наміром перебігти до інших саней, на яких безпорадно голосила його жінка з малими дітьми. Зрозуміло, що батькові хотілося бути біля своєї родини. Але не судилося. «Товариш Пащенко» – голова сільради, під чиїм наглядом проводилася уся операція, – звів наган і мовчки пальнув. Молодий батько мертвим упав на сніг, а сани з його вже вдовою і сиротами-дітьми навіть не зупинилися.
Завантаження саней забрало з півгодини. Близько півсотні санних запрягів вишикувалося один за одним у колону, що прямувала до райцентру. Військові кулеметні тачанки зайняли місце в голові, посередині й у хвості колони. На кожні двоє-троє саней призначався озброєний наганом виконавець із цивільних. Верхи на конях супроводили валку кілька міліціонерів та ґепеушників.
«Комісари» і сільські активісти про щось весело гомоніли між собою, коли ця сумна дефіляда проїжджала повз їхню трибуну. Тіла застрелених так і лежали на майдані, полохаючи коней. Як тільки остання тачанка конвою від'їхала з майдану, ми подалися до сільради, сподіваючись знайти там Сергія, але нас не допустили до нього, сказавши тільки, що його справа скоро розглядатиметься колгоспним судом (такі суди, створені в українських селах у часи колективізації, не мали чітко визначеної юридичної бази і розглядали переважно дрібні правопорушення, бувши цілком підконтрольні місцевим партійним бонзам).
Про дальшу долю моїх дядьків з сім'ями та інших односельців розповіли їздові, повернувшись уже впорожні із саньми. На залізничній станції на них чекав готовий товарняк. Людей позаганяли у вантажні вагони. Що далі з ними було, – про це ми дізналися аж ген пізніше.
За кілька днів після Сергієвого арешту мама одержала офіційну повістку, що зобов'язувала її з’явитися на колгоспний суд у ролі свідка. У повістці зазначалося, що суд відбудеться наступної неділі – це на початку березня, – а судитимуть саме нашого Сергія.
Це було щось жахітливе. Влада потребувала маминої допомоги в суді над її рідним сином! Як наочний свідок події, вона мала розповісти судові про те, як відбувалася рукопашна сутичка між Сергієм і «товаришем Хижняком». Ми знали наперед, що суд не візьме до уваги справжньої причини того інциденту, бо ж будь-який прояв непокори представникові комуністичної влади розцінюється як акт зради, навіть коли йдеться про самооборону.
І ось наступної неділі ми вийшли з дому й рушили до тієї будівлі, що колись була церквою. Падав сніг і було дуже холодно. Сільський клюб люди заповнили, як то кажуть, по вінця, суд уже засідав. На маму чекав один виконавець. Він сказав їй, що вона не має права бути присутньою на суді і випровадив її за двері. Як свідок, вона мала чекати, поки її викличуть. Я хотів залишитися з нею, але й цього не можна було, вона мусила чекати виклику сама.
Опинившись усередині, я був вражений тишею, що панувала тут, наче справді в церкві. Люди сиділи мовчки й зосереджено і дивилися просто перед себе, не виявляючи ніяких почуттів. Усі чоловіки були без шапок як і тоді, коли в цій церкві правилося.
Друге, на що я звернув увагу, була пишнота внутрішньої декорації, коли можна так висловитись.
Гасова лямпа блимала посередині під стелею, там, де колись було панікадило з кришталевими підвісками. По стінах, колись прикрашених іконами й малюнками на релігійні теми, тепер висіли портрети партійних вождів і державних діячів. На вівтарній стіні – там, де була картина «Тайна вечеря», – тепер красувався великий транспарант з написом «Релігія – опіюм для народу», написаний червоним чорнилом. Сам вівтар був перероблений на щось таке, наче сцена, а трибуну щедро оздобили червоною тканиною.
