Там на долівці борсався напівголий старий Алека, одчайдушно відбиваючись від напасників. Кілька членів комісії, матюкаючись і вигукуючи, приборкували його. Один схопив старого за голову, притиснувши її до землі; двоє інших тримали його за руки, а ще два борюкалися з його ногами, тим часом як третій силувався стягти з діда чоботи. Не було сумніву, що вони шукали гроші. Старий – і де тільки сила в нього бралася? – боронився, як той олень-самець, коли його обсяде тічка гончаків.
А голова хлібозаготівельної комісії, «товариш Хижняк», стояв собі збоку, незворушно спостерігаючи це борсання. Та побачивши, що старий ось-ось ще й подолає напасників, він утратив терпець і роздратовано продерся ліктями до жертви. Добряче наламавши руку на цих справах, він відштовхнув того, що моцувався з правою ногою Алеки, і стрибонув обініж зразу дідові на живіт. Тоді ще копнув пару разів старого в підборіддя важкими чобітьми. Побачивши, що родич наш знепритомнів, «товариш Хижняк» спокійнісінько відійшов на своє місце.
Тепер уже не важко було їм швидко довершити своє «діло». Чоботи з діда стягли і врешті врадувані активісти знайшли ту здобич, якої шукали: кілька скручених валком «совзнаків», що були примотані онучами до щиколодок непритомного. З цим комісія і пішла собі. Коли вони зникли з очей, ми з мамою підскочили до Алеки. Він, щоправда, ще прийшов до пам'яті, але довго не прожив: коли ми за другим заходом прийшли до нього ввечері, він уже був мертвий. Лежав, не дихаючи, там, де ми його й залишили, у тому самому положенні; нікого й не було при ньому. Мені ще й досі бачиться той вираз муки й безпорадности, що навіки застиг на його обличчі.
Сірий світанок потроху розлився від сходу по всьому небу, віщуючи завірюху. Вже зовсім розвидніло, а ми ще ж не дісталися до двох інших моїх дядьків.
Коли ми прийшли до дядька Якова, то виявилося, що й сюди спізнилися. Тут теж стояв вартовий перед хатою. А дядька Якова з усією родиною теж забрали до сільради, як сказав нам вартовий.
Хата третього мого дядька, Гаврила, була в самому центрі села, десь за третину верстви від сільської ради. Вартовий біля його подвір'я сказав нам, щоб шукали дядька на майдані перед сільрадою. У двір він нас не пустив, але з вулиці було видно, що до дядькової хати вже вносять сільрадівські меблі. Пізніш нам розповіли, що голова й секретар сільради розпочали свої вхідчини в дядькову хату відразу після арешту дядька з родиною.
На підході до майдану нас перепинили два гепеушники і наказали вертатись, відки прийшли. Марно мама благала їх, аби пустили дізнатися, що з її сином. Їм звеліли не пускати нікого до сільради й квит. Довелося підкоритись, але як тільки військові рушили обходом далі, мати і я шаснули вбік і побігли через чужі садки й городи до майдану. Невдовзі ми дійшли до плоту, з-поза якого видно було все, що на майдані відбувалося.
Невеселе то було видовище. Навколо трибуни скупчилося усе місцеве й районне начальство, що брало участь у зборах напередодні. За столом, застеленим яскравочервоною тканиною, сидів районний партійний начальник і розмовляв з кимсь у рурку спеціяльно виведеного аж сюди телефона. Обабіч нього примостилися тисячник Цейтлін і новий голова сільради «товариш Пащенко». За ними стояли на помості обличчям до майдану «комісари» ГПУ і МТС.
А круг них на майдані вирувало невеликими гуртами кількасот зігнаних сюди чоловіків, жінок та дітей. Крик і вереск зависали над цим натовпом – плакали діти, щось обурено вигукували чоловіки, хворі й немічні стогнали і кликали на поміч.
Але ніхто їх не слухав, і нікому не вільно було вибратися звідси. Майдан пильно стерегли. Придивившись, мипобачили, що весь він оточений ґепеушниками.
Усі заарештовані селяни були поділені на невеличкі групи, кожна на своєму визначеному їй місці. Спеціяльні озброєні вартові з членів комнезаму й комсомолу неослабно чатували біля кожної.
Військова вантажна машина, якою приїхали в село гепеушники, стояла оподаль від майдану. Трохи ближче у повній готовності чекало на команду скількись запряжених кіньми саней.
Аж он і наша рідня – всі три родини зібрані докупи. Усі стоять, тільки старий дядько Гаврило сидить на снігу, поруч нього схлипує дружина.
Холодний вітер посипав бідолашних снігом; зодягнені вони були сяк-так, бо ж їм не дозволили взяти з собою теплої одежі. Нам хотілось якось допомогти своїм родичам: здогадуючись, що їх засилають до Сибіру, ми мали б передати їм щось із верхнього вбрання.
