Молодий місяць виглядав вишитим у небі, що темніло. Том та Ізабель сиділи на веранді, а високо над ними світив маяк. Люсі заснула на руках Тома.
— Важко не дихати разом із нею, — сказав він, дивлячись на дитину.
— Тобто?
— Це як свого роду заклинання, правда? Кожного разу, коли вона спить, я починаю дихати в одному ритмі з нею. Це схоже на те, як я залишаю все, щоб засвітити маяк. — І він майже нечутно додав: — Мене це лякає.
Ізабель усміхнулася.
— То просто любов, Томе. Не треба боятися любові.
Том ледь затремтів. Він тепер не уявляв собі життя без Ізабель і розумів, що Люсі теж посіла місце в його серці. І він хотів, щоб вона там залишалася.
Кожен, хто працював на маяках у морі, може розповісти вам про це — ізоляція має свої чари. Наче іскри, що вилітають з печі під назвою «Австралія», ці самотні маяки мерехтять навколо неї; а деякі з них бачило лише кілька живих душ. Але їхнє відчуження зберігає весь континент від ізоляції, убезпечує судноплавні шляхи і дозволяє кораблям долати тисячі миль, щоб доставити машинерію, книжки й тканини, забрати вовну та пшеницю, вугілля та золото. Отже обміняти плоди винахідливості на плоди землі.
Ізоляція оповила все таємничим коконом, зосередивши неусипну увагу на одному місці, одному часові, одному ритмові — на обертанні світла. Острів не знає жодних інших голосів, жодних інших слідів. На морських маяках ви можете прожити тим життям, яке вам подобається, і ніхто не скаже, що ви помиляєтеся: ані чайки, ані маяк, ані вітер.
Тому Ізабель щораз далі й далі запливала у власний світ божественного благовоління, де молитви почуті, де дітей прибиває з Божої ласки течія.
— Томе, як ми можемо бути такими щасливими? — замріяно питала жінка.
Вона трепетно спостерігала, як росте й квітне її щаслива донька. Вона насолоджувалася щоденними відкриттями цієї маленької істоти: як вона навчилася перевертатися, почала повзати, видала свої перші нерішучі звуки. Шторми поступово перейшли за зимою в іншу частину землі, і настало літо з блідо-блакитним небом та гарячим золотим сонцем.
— Ходи сюди! — засміялася Ізабель і посадила Люсі собі на стегно, коли вони втрьох спускалися до пляжу на пікнік.
Том зривав різні листки — морську траву, карпобротус — і Люсі нюхала їх, жувала стеблинки, корчила гримаси від дивних відчуттів. Том збирав крихітні букетики з трояндового куща або показував їй мерехтливу луску каранкса чи блакитної скумбрії, яку він зловив на скелі, з того боку острова, де дно океану стрімко йде вниз. Тихими ночами голос Ізабель заспокійливими перегуками розносився островом — це вона читала Люсі казки в дитячій кімнаті, а Том щось ремонтував у повітці.
Хай там що, Люсі залишалася на острові, й Ізабель була чудовою матір’ю. Щоночі в молитві вона дякувала Богові за свою родину, за здоров’я, за щасливе життя й молилася, щоб бути гідною тих дарів, які Він їй дав.
Дні набігали один на одний, немов хвилі на берег, залишаючи ледь помітний слід, котрий швидко стирався роботою, сном, годуванням і спогляданням. Ізабель розплакалася, коли ховала старі дитячі речі Люсі.
— Здається, тільки вчора вона була такою маленькою, а тепер подивися на неї, — міркувала вона з Томом, ретельно обмотуючи речі цигарковим папером: її брязкальце, перші дитячі суконьки, крихітні капчики. Жінка робила це, як і кожна мати в будь-якій точці світу.
