Ейпріл Кларк-Клівден — перша, кого Ганна Джонс зустріла в Оксфорді. Ця життєрадісна, яскрава, часом уїдлива, але так чи інак «та сама» дівчина швидко затягнула Ганну на свою сяйну орбіту. Уже в першому семестрі сусідки-нерозлийвода насолоджувались товариством вірних друзів — Вілла, Г’ю, Раяна та Емілі. А наприкінці другого Ейпріл померла.Тепер, через десять років, коли Ганна та Вілл чекають на першу дитину, звинувачений у вбивстві Ейпріл чоловік, колишній черговий Оксфорду Джон Невілл, помирає у в’язниці. Спершу Ганна відчуває полегшення: нарешті можна залишити минуле позаду. Та вже скоро все змінюється: в її життя вривається молодий журналіст і надає нові докази невинуватості Невілла. Зустрічаючись зі старими друзями й дедалі глибше занурюючись у таємницю вбивства Ейпріл, Ганна усвідомлює: люди, яких вона, здавалося б, добре знала, мають що приховувати… І хтось із них — убивця.
Згодом у її спогадах виринатимуть лише двері.
Вона пригадувала кожнісінький крок свого повернення з бару. Пам’ятала хрускіт ріні під ногами в Старому дворику, як пройшла крізь Червеллську арку й, попри заборону, попростувала темрявою Фелловзького саду, легко ступаючи по вологому від роси газону. В Оксфорді таблички «По траві не ходити» були ні до чого. Викладачі застерегли собі право на газони ще понад двісті років тому, а студенти жодних нагадувань не потребували.
Далі вона минула будинок голови коледжу й пішла доріжкою, яка огинала Новий дворик (насправді йому майже чотириста років, однак він на сотню років молодший від Старого).
Потім були сьомі сходи. Чотири марші потертих кам’яних східців — і вона піднялася нагору. Вони з Ейпріл жили ліворуч від сходового майданчика, навпроти доктора Маєрса.
Його двері були замкнені, як і завжди. Однак другі двері — їхні — були прочинені. Такий її останній спогад. Вона мала б зрозуміти: щось не так.
Проте нічого не запідозрила.
Про подальші події дізналася з розповідей інших. Про те, як кричала. І як Г’ю біг за нею, перестрибуючи по дві сходинки. А вже на світлинах, котрі їй показали згодом, побачила непритомну Ейпріл: вона розпростерлася на килимку біля каміна мало не в театральній позі.
Сама ж вона нічого не пам’ятала. Її мозок заблокував ті події, вимкнувся, наче стався збій в оперативній пам’яті —
Лише іноді посеред ночі вона, прокинувшись, чітко бачила перед очима картинку. То була не така зерниста поляроїдна знимка з ретельно проставленими номерками й різким прожекторним світлом, що їх тоді зробив поліційний фотограф. На цій картинці світло тьмяне, а щоки Ейпріл ще жевріють останнім подихом життя. Вона бачить, як біжить через спільну вітальню, шпортається об килимок і падає навколішки поряд із тілом, а потім чує крики.
Вона ніяк не збагне, що ж бачить: справжній спогад чи нічний кошмар. А може, це сон переплівся з реальністю.
Хай якою є правда, та Ейпріл більше немає.
Сімнадцять фунтів і дев’яносто вісім пенсів, — мовила Ганна жінці, що стояла перед нею. Та неуважно кивнула й поклала свою кредитку на прилавок. — Безконтактна оплата?
Жінка не відповіла, бо тієї миті вмовляла свою чотирирічну дитину припинити гратися гумками серед канцтоварів, та коли Ганна повторила запитання, озвалася:
— Так-так, звісно.
Ганна піднесла картку до термінала і, коли той запищав, поклала книжки разом із чеком на прилавок. «Ґруффало», «Ще одне дитя» і «Будиночок у моїй матусі». Цікаво, на кого вони чекають: на братика чи сестричку? Вона перехопила погляд дівчинки, що гралася з канцелярським приладдям, і по-змовницьки усміхнулася їй. Дівчинка спершу завмерла, а тоді усміхнулася у відповідь. Ганні кортіло запитати, як звати малу, але вона стрималася, бо це вже занадто.
Натомість знову звернулася до клієнтки.
— Пакет потрібен? У нас ще є отакі милі торбинки по два фунти. — Вона вказала на стос полотняних сумок за прилавком. На кожній красувався логотип з назвою книгарні — хиткий стосик книжок, що утворював слово «Небилиці».
— Ні, дякую, — коротко відказала жінка. Вона запхала книжки до сумки, схопила доньку за руку й повела її з крамниці. Гумка-пінгвін упала додолу. — Припини, — кинула жінка, коли вони виходили крізь вікторіанські скляні двері, розбурхавши дзвіночок, що висів угорі. — Досить мені вже твоїх витівок на сьогодні.
Вони поволі віддалялися: мати тягнула дівчинку за собою, а та розплакалася. Проводжаючи їх поглядом, Ганна приклала руку до свого живота. Його форма заспокоювала — тверда, кругла й незвична, наче вона проковтнула футбольного м’яча.
У літературі для майбутніх батьків часто вдаються до метафор із їжею. Арахіс. Слива. Лимон. «Це нагадує мені книжку «Дуже голодна гусениця», тільки для майбутніх батьків», — загадково мовив Вілл, прочитавши розділ про перший триместр. Цього тижня її дитина завбільшки з манго, якщо вона нічого не наплутала. Чи, може, з гранат. На шістнадцятому тижні Вілл приніс їй у ліжко розрізане навпіл авокадо й ложку — своєрідний жартівливий подарунок, символ нового етапу. Ганна лише витріщилася на нього, відчуваючи ранкову нудоту, що мала б уже минути, та натомість клубком перекотилася в животі. А тоді відштовхнула тарілку й побігла до вбиральні.