«VII» — ЗНАЧИЛОСЯ над сходами, до яких підійшла Ганна. Глянувши спершу на план у своїй руці, а тоді на кам’яні східці, вона припустила, що це потрібне їй місце. Потім кинула погляд через плече. Не тому що сумнівалася в мапі, а радше, щоб намилуватися всім цим: недоторканим зеленавим квадратом чепурного газону, камінням медового кольору, склепінчастими вікнами... Сонячне сяйво і зграї білого осіннього хмаровиння створювали неземну, чарівливу атмосферу, і Ганні на мить здалося, ніби вона опинилася на сторінках якоїсь із книжок зі своєї валізи — «Повернення до Брайдсгеду», мабуть. Або ж «Випускний вечір». Чи «Темні матерії». Такий казковий світ...
Усміхаючись, Ганна пройшла під аркою, однак волокти валізу нагору виявилося нелегко, тож усмішка щезла з її уст уже на першому майданчику. Піднявшись на другий, вона захекалася. Повітря здавалося задушливим. Відчуття казки швидко випаровувалося.
Ліворуч від себе вона побачила двері з акуратним дрібненьким написом: «4 — Г. Клейтон». Навпроти них: «З-P. Берне Волліс». Середні двері були прочинені. Поки Ганна стояла, переводячи подих, вони розчахнулись, і перед її очима постала малесенька кухня та двоє хлопців. Один схилився над електричною плитою, а другий тримав чашку чаю і дивився на неї з таким виразом... Можливо, то була лише цікавість, але погляд видавався дещо ворожим.
— П-привіт, — несміливо озвалася Ганна, та він лише кивнув і, обійшовши її, рушив до кімнати з написом «Берне Волліс». Що там казав черговий? П’ята кімната? Отже, ще один поверх.
Зціпивши зуби, Ганна затягнула валізу на останній майданчик. Нарешті горішній поверх. Там розміщувалося двоє дверей — одні напроти одних. Праві, з написом «6 — доктор Маєрс», були замкнені. Логічно, що ліві, прочинені, вели до її кімнати, тож вона увійшла.
— Приві-і-іт... — протягнула якась дівчина, що лежала, розпростершись на дивані. Вона лиш на мить відвела погляд від телефона і зиркнула на Ганну. На ній була коротка сукня з вишивкою ришельє, з-під якої визирали довгі засмаглі ноги, закинуті на бильце дивана. На її наманікюрених пальчиках повиснув босоніжок. Здавалося, вона гортала якийсь додаток зі світлинами на телефоні. — Ти, мабуть, Ганна.
— Так... Ганна, — невпевнено відповіла та, а її голос підскочив, через що сказане прозвучало як запитання. Ганна оглянула кімнату. Це була вітальня, біля дверей якої височіли гори найвишуканішого багажу. Капелюшні коробки, черезплічні сумки, величезна торбина від Селфрідж, наповнена оксамитовими подушками, скриня з величезним мідним замком, на вигляд як справжня від Луї Віттон. Проти цих речей багаж Ганни здавався геть скромним, навіть разом із тією валізою, яку мама мала принести з машини. — А тебе як звати?
— Ейпріл. — Дівчина відклала телефон і підвелася.
Струнка, середнього росту, медово-біляве волосся коротко підстрижене й ретельно пригладжене. Тонко вигнуті брови надавали їй задоволено-зневажливого виразу. У ній було щось неземне — якась незбагненна риса, якої Ганна ніяк не могла розпізнати й осягнути.
Ганні здавалося, наче вона десь уже зустрічала Ейпріл... Або бачила в якомусь фільмі. Її врода просто засліплювала, від неї було важко відвести погляд. Ейпріл ніби купалася у світлі — іншому, не такому, що освітлювало решту кімнати.
— Ейпріл Кларк-Клівден, — люб’язно додала дівчина, зауваживши, що Ганна досі мовчить. Наче це ім’я мало би про щось свідчити.
— А я думала... — почала була Ганна, замовкла й невпевнено повернулася до дверей, щоби перевірити табличку з іменем. Справді, там значилося: «5-Г. Джонс», а знизу — «Е. Кларк-Клівден».
Ганна насупилася.
— То ми... сусідки?
Усе це видалося малоймовірним. У брошурі Пеламського коледжу наголошували, що приміщень для спільного проживання фактично немає. Жодних кімнат-двійок. Навіть квартир — до другого курсу. Звісно, є чимало спільних ванних кімнат, хіба за винятком тих, що в сучасному крилі. Однак, прочитавши той проспект, Ганна була певна, що матиме власний простір.
— Щось таке, — кинула Ейпріл. Вона позіхнула, як кішечка, і розкішно потягнулась. — Я не про спальню, коли що. На таке я ніколи не погодилася б. Спільна тільки вітальня.
Ейпріл обвела рукою невеличку кімнатку, ніби показуючи, що
— Класно, що є де позависати, правда ж? Твоя кімната там. — Ейпріл вказала поглядом на двері праворуч від вікна. — А моя навпроти. Я, здається, вибрала більшу. Як там кажуть, хто рано встає...
Ейпріл підморгнула, і на її щоці з’явилася ніжна ямочка.
— Що ж, справедливо, — відповіла Ганна.
Не було сенсу сперечатися. Судячи з усього, дівчина вже розпакувала речі. Тому Ганна, залишаючи на килимку смуги від коліщаток, потягнула валізу до вільної кімнати.