— Ні, це було неможливо. У телеграмі чітко сказано: «Негайно йдіть до загону».
Вони підійшли до телеграфного стола з приймальним та передавальним апаратами, батареєю і ящиком, в якому вона стояла. Тут також усе лишалося на місці.
— Хто приходив до загону останнім? — запитав інженер.
— Я, пане Сміт, — відповів Айртон.
— Коли?
— Чотири дні тому.
— Гляньте, на столі записка! — крикнув Герберт.
У записці по-англійському хтось написав:
— У дорогу! — вигукнув Сайрес Сміт, зрозумівши, що телеграму надіслано не із загону для худоби, а з таємничого прихистку їхнього заступника, і що інший дріт, відведений від їхнього, зв’язує незнайомця із Гранітним палацом.
Наб узяв запаленого ліхтаря, і всі вийшла з хижки.
Неподалік гроза аж шаленіла. Проміжки між спалахами блискавок і громом ставали все коротші. Відчувалося, що незабаром гроза охопить і гору Франкліна, й острів. Блискавки вихоплювали з темряви огорнену густою хмарою диму вершину з кратером вулкана.
У дворі загону для худоби нового дроту колоністи не знайшли, але, вийшовши за ворота, Сайрес Сміт побачив, коли знову блиснуло, що від ізолятора першого ж телеграфного стовпа опускається дріт.
— Ось він! — вигукнув інженер.
Дріт тягся по землі, але по всій довжині був загорнутий, як підводний кабель, в ізоляційну оболонку, а це забезпечувало добру передачу струму. Судячи з напрямку дроту, він ішов через ліс і південні відроги гори на захід острова.
— Тримайтесь кабеля! — крикнув Сайрес Сміт.
То освітлюючи дорогу ліхтарем, то вдивляючись у неї під час блискавок, колоністи швидко пішли уздовж дроту.
Грім гримів тепер так сильно й часто, що несила було розмовляти; а втім, тепер. стало не до розмов: колоністи тільки думали, як швидше йти вперед.
Сайрес Сміт і його супутники піднялися на пагорб, що відокремлював долину із загоном для худоби від долини Водоспадної річки, спустилися його схилом і перейшли убрід цю річку в найвужчому місці. Дріт вився то по землі, то по нижніх гілках дерев і весь час служив для колоністів надійним провідником.
Інженерові чомусь здавалося, що таємниче житло незнайомця перебуває в глибині долини Водоспадної річки, але він помилився.
Довелося знову підніматися на схил південно-західного відрогу гори Франкліна, потім спускатися на кам’янисте плоскогір’я, що тяглося аж до химерного нагромадження базальтових скель. Час від часу то один, то другий колоніст нахилявся і, намацуючи рукою дріт, перевіряв напрямок. Проте ніхто уже не сумнівався — телеграфна лінія вела до моря. Напевне, там, у глибокій печері, серед невідомих скель і знаходилося житло, яке вони шукали так довго, але марно.
Все небо аж палало. Ненастанно миготіли сліпучі блискавки, що били у вершину гори Франкліна, навіть у глибину кратера вулкана, огорненого густим димом. Часом здавалося, що гора вивергає полум’я.
Близько одинадцятої ночі колоністи дійшли до урвистого берега океану на заході острова. Здійнявся сильний вітер. П’ятьмастами футів нижче ревіли океанські хвилі, з гуркотом налітаючи на гострі скелі.
Сайрес Сміт вирахував, що зі своїми супутниками він одійшов від загону для худоби на півтори милі. Від цього місця, дріт тягся вниз між скелі, пролягаючи крутим схилом вузького й звивистого бескиду.
Колоністи стали спускатися, кожної миті ризикуючи бути розчавленими або скинутими в море через обвал нестійких кам’яних брил, але, вже не володіючи собою, вони не думали про небезпеку. Таємниця притягувала їх, як магніт притягує залізо.
Не помічаючи смертельної загрози, вони спускалися крутосхилом, який і вдень був карколомним. Каміння осипалося під ногами колоністів, котилось їм услід і в спалахах блискавок мигтіло, мов метеорити. Сайрес Сміт ішов попереду. Айртон — позаду. Тут вони йшли вервечкою, там — рачкували, ще далі їм доводилось ковзати на животі або на спині, судомно чіпляючись за найменші виступи схилу; потім колоністи знову зводились на ноги і йшли далі.
Та ось дріт, круто повернувши, потягся поміж прибережних скель до чорного пасма рифів, об які важко бились океанські хвилі під час припливів. Нарешті колоністи дісталися підніжжя кам’яної кручі.
Тут дріт побіг уздовж вузького прискалка, що ледь здіймався над водою. Та не пройшли вони і сотні кроків, як прискалок похило пішов донизу й привів до моря.
Сайрес Сміт ухопив дріт і виявив, що той пірнув у воду.
Біля інженера збились приголомшені товариші.
Крик розчарування, майже відчаю вирвався з їхніх грудей. Невже треба пірнати в воду й шукати там підводну печеру? Їхнє збудження вийшло тепер за всякі межі, і вони ладні були й на таке.
Проте Сайрес Сміт зупинив друзів.
Він підвів їх до заглиблення у скелі й сказав:
— Почекаймо тут. Зараз приплив. А коли почнеться відплив, шлях знову буде відкрито.
— А чому ви так думаєте? — запитав Пенкроф.
— Він не став би нас кликати, якби його житло було недоступне.
