Здавалося, капітан Немо хотів востаннє помилуватися скарбами мистецтва й природи, які оточували його понад тридцять років у морських глибинах.
Сайрес Сміт шанобливо чекав, поки вмирущий заговорить знову.
Минуло кілька хвилин, яід час яких перед капітаном Немо, напевне, промайнуло все його довге життя; нарешті він обернувся до колоністів і мовив:
— Чи не здається вам, панове, що я заслуговую на деяку вдячність із вашого боку?
— Капітане, ми залюбки віддали б власне життя, аби ви жили якнайдовше, — відповіли коленісти.
— Добре, — сказав капітан Немо. — Добре!.. Обіцяйте мені, що виконаєте мою останню волю, і ви віддячите мені за все, що я для вас зробив.
— Клянемося! — відповів за всіх Сайрес Сміт, даючи обіцянку за себе особисто і за своїх друзів.
— Панове, — почав капітан Немо, — завтра я помру.
Герберт хотів заперечити, але хворий знаком зупинив його.
— Завтра я помру, — повторив він, — і не хочу мати іншої труни, крім «Наутілуса». Іншої труни мені не треба. Всі мої друзі спочивають на морському дні, і я хочу бути разом із ними.
Слова капітана Немо колоністи зустріли глибоким мовчанням.
— Слухайте мене уважно, — вів далі капітан Немо. — «Наутілус» ув’язнений в печері базальтовою скелею, що піднялася з дна моря. Але якщо він не може випливти зі своєї в’язниці, то принаймні може зануритися на дно безодні під склепінням цієї печери і поховати мій прах.
Колоністи з побожною шанобливістю слухали капітана:
— Завтра, пане Сміт, ви і ваші друзі покинете «Наутілус», і всі скарби, зібрані в ньому, повинні навіки зникнути разом зі мною. На згадку про принца Даккара, історію життя якого ви тепер знаєте, вам залишиться тільки одне — ось ця скринька… В ній лежать діаманти на кілька мільйонів; з ними переважно пов’язані спогади про ту пору мого життя, коли я був чоловіком і батьком, коли я майже вірив у щастя… Крім того, ви знайдете в ній перли, які я зі своїми друзями зібрав на дні морів. Завдяки цим коштовностям ви зможете коли-небудь зробити багато добра. В руках таких людей, як ви і ваші товариші, пане Сміте, гроші не стануть знаряддям зла. Перебуваючи там, на Небі, моя душа буде співучасницею ваших справ, і це не лякає мене.
Хвильку помовчавши, украй виснажений капітан Немо знову зібрався на силі й повів далі:
— Завтра ви заберете цю скриньку і, вийшовши із салону, зачинете за собою двері. Піднявшись на місток «Наутілуса», ви задраєте люк і добре прикрутите болтами його заслінку.
— Гаразд, ми зробимо так, як ви хочете, капітане! — відповів Сайрес Сміт.
— Добре. Потім ви сядете у той самий човен, на якому сюди припливли. Тільки, перш ніж відчалити від «Наутілуса», підпливіть до корми і відкрийте два великі крани, розміщені на ватерлінії. Вода потече в резервуари, і «Наутілус» поступово зануриться, щоб знайти вічний спокій аж на дні моря.
Помітивши заперечний жест Сайреса Сміта, капітан Немо додав:
— Нічого не бійтеся! Ви поховаєте небіжчика!
Ні Сайрес Сміт, ні його друзі не почували за собою права будь-що заперечувати капітану Немо. То була остання воля вмирущого, і її належало виконати.
— Можу я сподіватися на ваше слово, панове? — запитав капітан Немо.
— Можете, капітане! — відповів за всіх інженер.
Умирущий кивнув головою на знак подяки і попросив залишити його самого на кілька годин. Гедеон Спілет наполегливо пропонував зостатися з ним на випадок, якщо йому стане погано, але капітан рішуче відмовився:
— До завтра я житиму, пане.
Колоністи вийшли з салону, пройшли через бібліотеку, їдальню і потрапили в машинний зал у носовій частині підводного човна. Там стояли електричні апарати, які давали «Наутілусу» світло, тепло і були його двигунами.
«Наутілус» був справжнім технічним дивом, наповненим безліччю інших див, тож інженер, розглядаючи його, не переставав захоплюватися.
Потім колоністи вийшли на платформу, що здіймалася на десять — дванадцять футів над водою, і лягли там поблизу опуклої лінзи з грубого скла, з якої струмувало потужне електричне світло. За нею виднілася порожня кабіна із стерном та іншими навігаційними приладами. Колись там стояв стерновий, який вів «Наутілус» крізь товщу морських вод, і електричне світло осявало шлях на досить велику відстань.
Спочатку колоністи, схвильовані зустріччю з капітаном Немо, мовчали; у них стискалося серце на думку, що людина, яка стільки разів подавала їм руку допомоги, повинна вмерти… А вони ж познайомилися з капітаном лише кілька годин тому!..
Хоч би який вирок винесли майбутні покоління справам і вчинкам, здійсненим у його незбагненному житті поза суспільством, принц Даккар все одно залишиться одним із тих незвичайних образів, спогади про яких ніколи не зітруться в людській пам’яті.
— Оце чоловік! — тихо сказав Пенкроф. — Навіть не вкладається у голові, що він стільки років прожив під водою! Аж туга бере, коли думаєш, що й там він не знайшов спокою…
— «Наутілус», — сказав Айртон, — міг би перевезти нас із острова Лінкольна до якої-небудь обжитої землі…
