Дичину їли свіжою, підсмаживши її на вогні, а окости водосвинок, нашпиговані ароматичними травами, закоптили на вогнищі із зелених гілок. Така їжа була дуже поживною, однак надто одноманітною — усе смаженина та смаженина! — і колоністи аж згорали від нетерпіння почути нарешті, як бульиає в горщику звичайнісінька юшка. Та не все так швидко складається, як того сподіваються: перш ніж наліпити та випалити горшки, належало скласти гончарну піч.
Під час походів, що обмежувалися околицями цегельні, мисливці не раз помічали свіжі сліди якихось великих тварин із могутніми кігтями, але що то за тварини, визначити не могли. Отож Сайрес Сміт порадив усім бути надзвичайно обачними — цілком імовірно, що в лісі водяться хижаки, а зустріч із ними не обіцяла нічого доброго.
І не помилився. Справді одного дня Гедеон Спілет і Герберт помітили звіра, що дуже’скидався на ягуара. На щастя, того разу хижак не напав на них, інакше нашим мисливцям довелося б не солодко така сутичка не обійшлася б без тяжких ран. Гедеон Спілет дав собі слово, що як тільки матиме варту поваги зброю, тобто одну з тих рушниць, що їх раз у раз вимагав Пенкроф, то оголосить нещадну війну всім острівним хижакам і не заспокоїться, аж поки очистить від них цей острів.
Кілька днів ніхто й не думав обладнувати Комин, бо інженер сподівався знайти або при потребі й збудувати більш підхоже житло. Колоністи вдовольнилися тим, що настелили на пісок у коридорах свіжу постіль із сухого моху та листя і, виснажені важкою щоденною працею, спали на ній глибоким здоровим сном.
Вони також полічили, скільки днів уже провели на острові Лінкольна після свого приземлення, і вирішили й надалі не припиняти того рахунку. П’ятого квітня, в середу, виповнилося дванадцять днів відтоді, як ураган закинув їх на це узбережжя.
Шостого квітня, на світанку, інженер зі своїми товаришами прийшов на галявину, де мав намір випалювати цеглу. Цілком природно, цю роботу вони мусили виконувати не в печах, а просто неба, точніше, нагромадження цегли мало стати велетенською піччю, де її випалювання відбувалося б саме по собі. Колоністи розіклали на землі в’язанку хмизу, а навколо в кілька ярусів поставили одну на одну висохлу цеглу, вибудувавши таким чином великий куб, у якому лишили продухвини. Ця робота тривала цілий день, і аж увечері колоністи запалили хмиз.
Тієї ночі ніхто й не подумав спати — усі стежили, аби не стихав вогонь.
Випалювання цегли тривало сорок вісім годин і завершилося незаперечним успіхом. Відтепер лишалося тільки дати схолонути розпеченому цегляному громаддю, а тим часом Наб і Пенкроф за вказівкою Сайреса Сміта, зробивши з густо переплетених гілок ноші, наносили добру купу вапняку, досить поширеної гірської породи, великі поклади якої виявились на північному березі острова. З цього каміння, що розсипалося під дією вогню, вони одержали масне негашене вапно, яке кипіло й вирувало, коли його гасили водою, і було так само чисте, як і вапно, котре одержують при випалюванні мармуру або крейди. Змішуючи напіврідкий розчин гашеного вапна з піском, що не давав йому затвердіти занадто швидко, колоністи одержували чудову цементуючу речовину.
Внаслідок тривалої напруженої праці 9 квітня інженер мав уже чимало гашеного вапна і кілька тисяч цеглин.
Після цього остров’яни, не марнуючи часу, заходилися класти піч для випалювання конче потрібних у побуті гончарних виробів. Це вдалося їм без надмірних труднощів. Через п’ять днів піч завантажили вугіллям, поклади якого просто неба інженер відкрив поблизу гирла Червоного струмка, і з її комина заввишки футів двадцять повалив дим. Галявина перетворилася на завод, і Пенкроф був майже ладен думати, що з тієї печі незабаром вийдуть усі вироби сучасної промисловості.
Тим часом колоністи заходилися ліпити й випалювати звичайний глиняний посуд, досить неоковирний на вигляд, але цілком придатний для вжитку. Сировиною служила та сама глина, до якої Сайрес Сміт додавав потроху вапна і кварцу. Таким чином вони мали справжню гончарну глину, з якої ліпили горщики й чашки, формуючи їх на камінцях належної форми, а також тарілки, миски, чани для зберігання води тощо. Всі ці вироби виходили незграбними, кособокими, але після того, як їх випалили в печі за високої температури, в Комині з’явилося конче потрібне кухонне начиння, яке на той час було не менш цінним, ніж найвишуканіші порцелянові сервізи.
Тут варто зауважити, що Пенкроф, аби з’ясувати, чи придатна ця глиняна суміш для виготовлення люльок, виліпив їх кілька штук; люльки вийшли досить потворні, але Пенкрофу його вироби дуже сподобалися, шкода тільки, що тютюну не було. Ото жаль! Треба сказати, що для Пенкро-фа це була неабияка втрата.
— Байдуже! Роздобудемо ще й тютюну, всього роздобудемо, — повторював він, сповнений непохитної віри в майбутнє.
